— Яке у вас поштове відділення?
Господар розгублено подивився на Єнсена, тоді показав у вікно. За лісом потойбіч озера висіла над фабрикою жовта хмара диму. [95]
— Те саме, що й у них... принаймні листоноша приходить звідти.
— Пошту розносять щодня?
— Крім неділі.
І знов запала тиша, чути було тільки нерівний віддих і далеке гудіння машин на автостраді.
— Вам неодмінно треба мучити мене? Це ж однаково нічого не дасть.
— Ви знаєте, чого я приїхав?
— Навіть не здогадуюся.
Господар неспокійно засовався. Тиша його, мабуть, гнітила.
— Я собі звичайнісінька людина. Просто мені не пощастило.
— Не пощастило?
— Так, не пощастило. Всі кажуть навпаки, що пощастило. Але ж ви самі бачите, яке це щастя. Сидиш отак сам-самісінький і скнієш.
— Чого ж ви хочете?
— Нічого. Просто не бажаю нікого обтяжувати. Мовчанка була довга, гнітюча. Двічі господар благально позирав на Єнсена, але відразу ж відводив очі.
— Зробіть мені ласку, йдіть собі,— глухо попросив він.— Присягаюся вам, що диплом у місті. В помешканні моєї дружини.
— Вам, певне, важко тут сидіти?
— Я такого не казав.
— А на роботі вам не було важко?
— Ні, анітрохи. Чого б це? Я ж мав там усе, що хотів. Здавалося, він поринув у безнадійну задуму. Потім сказав:
— Ви все не так зрозуміли. Ви наслухалися різних історій і бозна-що собі уявили. Хіба можна вірити всьому, що теревенять люди? Вони не скажуть правди. Принаймні всієї правди.
— Отже, все, що про вас кажуть,— неправда?
— Ну гаразд, хай йому дідько. Звісно, шеф злякався й майнув за борт. Але я не винен.
— Коли це було?
— На минулому змаганні, ви й самі знаєте не гірше за мене. Власне, що тут цікавого? Мене взяли, бо гадали, що я вмію стернувати вітрильником. Він хотів, звісно, дістати приз. А як налетів шквал і я скочив на планшир вичерпати воду, він подумав, що нам край, зойкнув і стрибнув в озеро. Що я мав робити? Поплив далі, та й годі.
Він понуро глянув на Єнсена. [96]
— Якби я тримав язика на припоні, все було б гаразд. Але мені здалося, що то дуже смішна пригода. Та й гірко стало, коли я збагнув, що вони дають мені всіляку гарну робот}', аби тримати якнайдалі від дому. От я й не змовчав, хоч...
Він стрепенувся й потер носа.
— Навіщо вам ці історії? Просто порожні балачки. То моя дружина постаралася і врешті домоглася чого хотіла. Авжеж. До того ж ми потім розлучилися. Але я не нарікаю, повірте мені, я ні на кого не нарікаю.— Він замовк, а тоді знову сказав: — Ні, я не нарікаю.
— Покажіть мені телеграму. Господар наполохано глянув на Єнсена.
— Яку телеграму? Я не маю ніякої телеграми...
— Не брешіть.
Господар схопився з місця, підбіг до вікна й почав бити кулаком об кулак.
— Ні, ви мене не спіймаєте. Більше я нічого не скажу.
— Покажіть телеграму.
Господар обернувся. Руки в нього й далі були стиснені в кулаки.
— Дарма питаєте. Я не маю телеграми.
— Ви її порвали?
— Не пригадую.
— Що в ній було?
— Не пригадую.
— Хто її підписав?
— Не пригадую.
— Чому ви пішли з роботи?
— Не пригадую.
— Де мешкає ваша колишня дружина?
— Не. пригадую.
— Де ви були в цей час минулої неділі?
— Не пригадую.
— Тут чи де?
— Не пригадую.
Господар і далі стояв спиною до вікна, так само стискаючи кулаки. Обличчя в нього спітніло, погляд був зляканий і по-дитячому впертий. Єнсен незворушно дивився на нього. Почекавши з хвилину, він сховав нотатника до кишені, взяв капелюха й рушив до дверей. З порога він ще запитав:
— Що таке тридцять перший відділ?
— Не пригадую.
Коли він їхав робітничим селищем, годинник показував чверть на дванадцяту. Він спинився коло поліційної дільниці й зателефонував звідти начальникові патруля.
— Так, вони розлучені. Дістаньте її адресу, поїдьте до неї й подивіться на диплом. А якщо він розірваний, то заберіть із собою.
— Розумію.
— І покваптесь. Я чекатиму на вас тут.
— Розумію.
— Ще одне.
— Слухаю.
— Він дістав телеграму вчора або сьогодні вранці. Пошліть когось на пошту по копію.
— Розумію.
Вартівня була велика й понура, з жовтими цегляними стінами й синтетичними завісами на вікнах. У глибині її стояв стіл, а позаду — кабіни для арештованих із блискучими ґратками на дверях. У кількох із них були вже люди. Коло столу сидів поліцай у зеленій формі й гортав рапорти.
Єнсен сів коло вікна й позирнув на тихий, порожній майданчик. Жовтий дим, здавалося, вбирав у себе з сонячного проміння все тепло, бо світило воно якось блякло й мертво. А сморід стояв нестерпний.
— Тут завжди так смердить?
— У будень ще гірше,— сказав поліцай. Єнсен кивнув.
— Можна звикнути. Газ нешкідливий для здоров'я. Та мені здається, що він усе-таки пригнічує людей. Дехто навіть накладає на себе руки.
— Он як.
За п'ятдесят хвилин задзвонив телефон.
— Вона була дуже привітна,— доповів начальник патруля.— Відразу показала диплом.
— Ну?
— Цілий-цілісінький. Тобто є обидві половинки.
— А нема підстав підозрювати, що його підмінили чи підновили?
— Підписи принаймні не нові. Чорнило не свіже.
— Ви були в помешканні?
— Ні, вона винесла диплом. І зустріла нас привітно, як я вже сказав, ніби чекала, що ми приїдемо. До речі, вона дуже елегантна молодичка
— А телеграма?
— Я послав чоловіка на телеграф.
— Верніть його.
— Вам уже не треба копії?
— Ні.
Комісар Єнсен помовчав, тоді додав:
— Мабуть, вона до справи не стосується. [98]
— Комісаре!
— Прошу?
— Мене здивувала така детаїь: один із моїх хлопців стояв на посту якраз перед її будинком.
— Так. А ще що?
— Про вас питав начальник поліції.
— Просив щось переказати?
— Ні.
Рух на автостраді трохи збільшився. Подекуди на узбіччі стояли машини. Переважно власники чистили їх і натирали до блиску, проте були й такі, що попримощувалися коло розкладних столиків на сидіннях, вийнятих з машини. На столиках стояли портативні телевізори й лежала їжа в целофанових торбинках, та, що продається в усіх автоматах. Що ближче до міста, то машин було більше, і Єнсен дістався до центру аж за десять хвилин до шостої.
Місто й далі було порожнє. Саме передавали футбольний матч, і ті, хто не вовтузився коло машини, сиділи вдома. Футбольні матчі влаштовували тепер тільки задля передач. Вони відбувалися без глядачів у просторих опалювальних залах телестудії. Команди складалися з платних гравців, серед них було багато чужоземців. Та незважаючи на високий, як казали, рівень гри, цікавість до таких матчів зменшувалася. Єнсен рідко дивився їх, хоч завжди вмикав телевізор, як сидів дома. Він був певний, що й інші люди робили так само.