— Тепер Місяць тільки тоді повернеться на орбіту, — волав Павлусь, — коли я перед усіма, кому брехав, визнаю свою брехню. — І в цілковитому розпачі він сказав таке, чого зовсім не збирався казати: — Допоможи мені, Васько! Може, ти пригадаєш, кому я ще наплів про марсіян? Бо я не дуже пам’ятаю…
Він з надією дивився на друга. У Васька ж чудова пам’ять, бо він відмінник!
І що ви думаєте?
Васько на хвильку замислився, а потім, на диво точно, точніше за будь-яку, хай навіть найдосконалішу, електронно-лічильну машину, понуро відповів:
— Всім…
Розділ 11,
в якому оповідається про те, що було потім
Всім! Всім! Всім!
Всім Павлусь брехав!
Васько сказав саму правду. Хоч і гірку, але правду. У нього якось так виходить, що він ніколи не бреше. Примудряється якось.
Ех, таки Васько мав рацію! Ех, Павлусь таки брехун і до того ж нещасний… Хіба ж усіх, кому Павлусь набрехав про марсіян, тепер пригадаєш? Хіба ж він усіх запам’ятовував? До того ж хоч деяких і запам’ятав, але перед ними нині неможливо повинитися. Приміром, Сергій Ковальчук поїхав з батьками аж на Північне коло, аж у місто полярних шахтарів — Норильськ. А Павлусь і йому встиг набрехати! Ну, як за таких несприятливих умов змагатися навперегони з невблаганним Місяцем? А старий чаклун недвозначно застеріг, що для порятунку слід визнати свою брехню перед усіма, без жодного винятку. Таки причавить Місяць Павлуся усією своєю велетенською масою! Нема порятунку…
А дорогоцінний час минав.
Земне тяжіння до того послабшало, що горобці літали високо, мов орли. Славнозвісний ангорський кіт Досифей, вихованець Павлуся, ганяючись за горобцями, легко вистрибував з самої землі аж на дахи сімнадцятиповерхових будинків. Оленка вже вижимала таку вагу, яку колись ледве долав сам чемпіон чемпіонів Леонід Жаботинський. Васько кружляв над школою на своєму саморобному вертольоті "В-І". А переможець багатьох Олімпійських ігор, найкращий стрибун світу, подолав недосяжну колись планку на висоті 39 метрів 99 сантиметрів 98 міліметрів. У переможному інтерв’ю видатний спортсмен прямо сказав:
— На черзі — сорокаметровий рубіж!
Жах!
Від цілковитої безпорадності Павлусь мучився. Павлусь страждав. Павлусь нарікав на свою лиху долю. Добрехався, негіднику! І хтозна, чим би уся ця історія завершилася, якби одного разу на перерві (великій) Васько не почав, як звичайно, похвалятися:
— Одного разу я прочитав у газеті об’яву…
Але далі Павлусь уже не слухав. Його наче осяяло. Ось він — порятунок! Павлусь напише в газету! Його лист надрукують, а газети читають всі! Отже, він перед усіма, навіть перед незнайомими людьми, визнає, що він — брехун.
Стривай, стривай… Що ж це виходить?
Виходить, що Павлусь має власноручно ославити самого себе на цілий світ безсоромним брехуном?
Ще цього йому бракувало! Нема дурних…
Але ж як все-таки бути?
Та коли Павлусь дізнався, що його славнозвісний ангорський кіт Досифей уже не стрибає на сімнадцятиповерхові будинки, а перестрибує їх, що Оленка перевершила колишні рекорди абсолютного чемпіона світу Леоніда Жаботинського, що Васько не лише літає на вертольоті "В-І", а ще й катає на ньому своїх друзів, що неодноразовий герой Олімпійських ігор подолав сорокаметровий рубіж — усе це поклало край його ваганням.
Того ж історичного дня Павлусь героїчно сів за письмовий стіл і мужньо написав такого листа до піонерської газети "Промінець":
ЛИСТ
головному (найголовнішому) редакторові
Шановний товаришу редакторе, добрий день!
Ви мене не знаєте, а я вас знаю, бо передплачую і читаю Вашу дуже цікаву газету. От недавно прочитав статтю дійсного члена-кореспондента професора тов. Вітрила-Жагельського В. О. "Загадкова таємниця" про падіння Місяця на Землю. А для мене то ніяка не загадка і ніяка мені не таємниця. Я про це падіння все знаю. А більше про це ніхто нічого не знає, бо я знаю один-єдиний на весь світ. Навіть усі вчені світу такого не знають, що знаю я. Вибачте, що так багато пишу слово "знаю", бо іншого такого ж слова я не знаю.
Так от: причина падіння Місяця на Землю полягає у тому, що я раніше дуже любив брехати, хоч зараз уже не люблю! Я брехав кожного дня! Чого тільки не вигадував! Ганьба і сором мені! І от одного разу я придумав дуже цікаву брехню про марсіян. Нібито вони прилетіли з Марса на "літаючій тарілці", а я з ними зустрівся. Мої друзі не дуже-то вірили мені, тому мені й довелося усіляко заприсягатися, ніби я правду казав. Я й сказав:
— Щоб на мене Місяць упав, коли я брешу!
Після того Місяць і почав валитися на Землю зі своєї орбіти. І от, коли ви надрукуєте мого листа, Місяць негайно повернеться на своє місце. Я це точно знаю, але про це не пишу, бо Ви все одно не повірите. Швидше друкуйте мого листа, і все буде гаразд, бо Місяць уже зробився завбільшки, як п’ять п’ятаків, і все більшає.
Вибачте за помилки, коли вони є, а коли вони є, то виправте їх, щоб Ваша газета не вийшла з помилками.
До побачення.
Хвалимон Павло Валеріанович,
учень 4-го класу.
А щоб потім не передумати, Павлусь одразу ж вклав листа до конверта, написав адресу редакції, зворотну адресу теж, щодуху побіг до пошти і поспішно вкинув листа до скриньки. Все! Тепер дійде… Ху, аж на душі полегшало, ніби гора з плечей упала.
Вельми задоволений з себе, Павлусь неквапом повертався додому і мовчки пишався своїм героїчним вчинком. Під ногами весело порипував сніжок. Назустріч йому поспішали врятовані від, здавалося б, неминучої космічної катастрофи люди і навіть не підозрювали, що ото нишком поблискує на них окулярами їхній рятівник. Ого, такою кількістю порятованих не може похвалитися й рекордсмен Центральної станції по врятуванню потопаючих. Та хай! Хіба не трапляються у світі скромні, нікому не відомі герої?
А Павлусь таки герой. Він здійснив справжній подвиг. Не кожен, знаєте, наважиться написати на самого себе до газети (навіть до стінної), що він брехун. Для цього потрібно мати тверду вдачу, залізний характер і сталеву витримку. А Павлусь, будьте певні, ще й не таке здатний зробити задля щастя людей. Себе не пожаліє, а зробить!
Отак ішов собі Павлусь і, нікому не заважаючи, мовчки пишався. Хіба ж він знав, що його чекає зовсім несподіване лихо? Він навіть думки не припускав, що його щирий самокритичний лист не зупинить катастрофи, яка буквально зависла над бідолашною Землею. Ну, хто б міг наперед знати, що того листа взагалі не варто було надсилати? Було б однаково, якби він його зовсім не писав…