За цей час треба неодмінно добратися до річки, тобто подолати відстань майже з милю по цілковито рівній, без найменшого укриття місцевості.
Я в хорошій фізичній формі і швидко бігаю. Я зможу добігти до ріки за шість хвилин, хоча це будуть ще ті хвилини. Тільки там, біля річки, я почну сипати перець, щоб відбити нюх у собак. Треба бігти, доки не почнеться погоня. Потім я притаюся, сховаюсь, відсиджуся в потайному місці, поки вони не втомляться і їм не набридне мене шукати. Пересуватися я буду тільки ночами. Піду в сторону залізної дороги, вона знаходиться в милях двадцяти від Фарнворта. Заскочу на потяг до Окленда, найбільшого міста в цьому районі, там можна загубитися серед людей.
Щоправда, відкрити двері барака не так просто, знадобиться деякий час. Поки я возитимуся з замком, один із співнаглядачів може підняти тривогу. Якщо хтось із них закричить і його почує Байфліт, мені прийде кінець
Необхідно було продумати план до дрібниць і постаратися убезпечити себе від непрємностей , наскільки це можливо.
В тюремному таборі завжди є людина, котру всі бояться. У Фарнворті таким чоловіком був Джой Бойд.
Його зріст не перевищував п'яти футів з четвертю, зате в ширину він був разів у три ширше нормальної людини. Розплющений ніс, маленькі очиці, люто поблискуючі з-під кущистих брів, пика помічена рубцями минулих боїв не на життя, а на смерть. Він був подібний до орангутанга і поводив себе так само. Цей тип спав на койці прямо піді мною.
Якщо я зможу його вмовити втікати разом, певен, ніхто не відважиться підняти тривогу в той час, коли я буду відмикати замок дверей барака.
Та чи можна на нього покластися? Раптом він мене викаже?
Я нічого про нього не знав. Він ніколи ні з ким не розмовляв, був замкнутий і понурий, але якщо хто-небудь осмілювався наблизитися до нього, одержував страшний удар велетенським кулаком.
Я міг переговорити з ним так, щоб ніхто нас не чув. Все, що було потрібно, – відсунути брудну ганчірку, що покривала жорстке сплетіння дротяного матраца, і тоді я зможу бачити його внизу, прямо перед собою.
Я провів у роздумах половину ночі, слухаючи його богатирське хропіння. Його ненавиділи і боялися навіть охоронники, не кажучи вже про в'язнів. Важко було уявити, що він мене викаже, і близько другої ночі я наважився ризикнути і посвятити його у свій план.
Легко розстебнувши ножний браслет, я відсунув мішок матраца і поглянув униз на Бойда.
У темряві я не міг його розгледіти, але відчував його запах і чув голосне дихання, що переривалося хропінням.
– Бойд!
Від хвилювання мій голос пролунав напружено і глухо.
Однак хропіння враз припинилося. Як тварина, Бойд проснувся миттєво, і я уявив, як він дивиться догори в темноту, його мавп'ячі очиська повні підозрілості.
– Бойд! Ти мене чуєш?
– Гм...
Тихе насторожене звіряче ричання.
– Я линяю звідси через пару годин, – я старався говорити пошепки, – ти зі мною?
– Линяєш?
– Коли Байфліт почне годувати собак, я звідси вийду. Ти йдеш зі мною?
– Ти ненормальний! Як ти звідси зможеш вийти?
– Я вже зняв з себе ланцюг, зніму й з тебе. Я зможу відкрити і двері. Йдеш зі мною?
– А собаки?
– Я ж сказав, як тільки Байфліт почне годувати своїх псів, ми біжимо.
– Біжимо куди?
– До річки. Пощастить – доберемося до залізної дороги. Варто ризикнути. Якщо не хочеш – скажи прямо.
– Ти зможеш зняти цей проклятий ланцюг?
– Так.
– Тоді знімай!
Я зіслизнув на підлогу і намацав його масивну ногу, провів по ній вниз до браслета. У темряві діяти було важче, та через кілька хвилин я повернув замок , браслет відкрився і звалився з його щіколотки.
Не встиг я випрямитися, як дві пітні гарячі руки з темноти схопили мене за горло. Хватка у нього була залізна. Мені нічим стало дихати, але я не робив спроби звільнитися. Стоячи на колінах перед ним, я молився про себе, слабо сподіваючись, що він мене не придушить. Раптом утиск припинився, він схопив мене за сорочку на грудях і підтягнув до себе:
– Послухай, ти, покидьок, якщо ти замислив заманити мене в пастку...
Деякий час я з зусиллям намагався вдихнути повітря в легені. Нарешті, зміг прошипіти:
– Пішов ти до диявола, горила! Не хочеш втікати – так і говори!
Поруч хтось застогнав уві сні. Хтось вилаявся. Ми шепотілися обличчям до обличчя, і я відчував його гниле дихання. Схоже, я знайшов з ним вірний тон. Він відпустив мою сорочку.
– Я йду з тобою.
– Як тільки вийдемо – побіжимо до річки, – шепотів я, – біля річки розійдемося і побіжимо в різні боки. За нами пустять собак. Та, якщо доберемося до річки, вони не страшні. Ти вмієш плавати?
– Що я можу, тебе не стосується, – проричав він, – відкрий двері, а я сам про себе подбаю.
Я піднявся знову на свою койку, поторкав горло. Незабаром за вікном трохи посвітлішало. Через годину ми почнемо.
Витягши з матраца мішочок з перцем, я переклав його в кишеню сорочки. Я не збирався ділитися перцем з Бойдом. Мені пригодиться кожний грам, поки я позбавлюся собак.
Я лежав, спостерігаючи, як займається сіренький світанок, і чуючи важке дихання Бойда.
Раптом він прошепотів:
– Ти певен, що зможеш відчинити двері?
Я перевернувся на живіт.
– Певен.
– Чому ти вважаєш, що нам вдасться втекти?
– Все, що завгодно, тільки б не залишатися тут.
– Твоя правда.
Тривале мовчання. Стало чутно, як гризуться два пси. Від цих звуків леденіла кров.
– Послухай, ці собаки... – пробурмотів Бойд.
– Як тільки вони почнуть жерти, їм буде не до нас.
– Надійся, надійся ... – В його голосі я вловив страх.
Навіть така жорстока горила, як Бойд, боявся цих псів.
Потяглися нескінченні сорок хвилин. Тонкий світлий промінь пробився з вікна на підлогу барака. До початку нашої операції лишалося зовсім небагато.
Моє серце калатало, руки спітніли. За дверима чулося злісне ричання. В'язні почали ворушитися, тривожити спокій один одного, смикаючи загальний ланцюг. В повітрі повисли прокльони.
Дивлячись донизу, я тепер добре бачив обличчя Бойда.
– Ти дійсно думаєш вибратися? Ти не пожартував?
– Я не жартую.
Раптом гарчання перейшло в повискування, збуджений гавкіт. Отож Байфліт з'явився з будки і пішов до кухні.
– Тепер приглянь, щоб ніхто не підняв тривоги, поки я вожуся з дверима.