Варто лише почати

Сторінка 24 з 51

Джеймс Хедлі Чейз

Було вже десять по восьмій коли я, нарешті, поклав у багажник відремонтовану шину. В цей час я збирався бути вже в горах, направляючись у сторону Тропіка-Спрінгс. Тепер я навряд чи встигну на потяг до Нью-Йорка.

Не встигли далеко від'їхати мордасті поліцейські, як підкотила компанія відпускників. Всі вони весело кричали, вимагаючи їжу, і не хотіли слухати ніяких пояснень, що закусочна закрита.

– Нічого не вийде, – сказав я Лолі, – мабуть, доведеться вибрати другий час.

Вона мовчки вперлася в мене кам'яним поглядом і пішла відкривати закусочну. Все складалося невдало.

Дві наступні години ми працювали з нею, як галерні раби. Машини ішли одна за другою, набиті людьми, які хотіли їсти. Тільки о десятій годині припинилося це божевілля, покинувши нас мокрими і змученими.

Ніч була спекотна, нічого подібного я не міг припам'ятати за весь час свого перебування тут.

Ми стояли в порожній закусочній, дивлячись на гори брудного посуду і набиті недопалками попільниці.

– Іди і відкрий сейф, – наказала Лола.

– Не сьогодні. Надто пізно. Ми зробимо другу спробу. – Я відчував на собі її важкий погляд.

– Ти чув, що я сказала. Відкривай сейф!

– Він повернеться за чотири години. Нам бракує часу.

Вона спрямувалася до телефону, що висів на стіні.

– Або ти зараз відкриєш сейф, або я дзвоню в поліцію. Вибирай.

– Ти говорила, що даси мені двадцять чотири години!

– Він однаково тебе не спохопиться до восьмої ранку. І не відразу надумає заглянути в сейф. У тебе ще буде час. Відкрий сейф, або я викликаю поліцію!

Я бачив, що вона так і зробить. Нічого не залишалося, як піти в гараж за сумкою з інструментом. Було вже десять хвилин по десятій. Тепер нема ніякої надії добратися до Тропіка-Спрінгс раніше третьої ранку, отже, потяг піде без мене. Треба буде позбавитися від машини, як тільки потраплю в місто. Дженсон скаже поліцейським, що я взяв універсал, і вони злетяться як мухи на мед. Доведеться сховатися де-небудь до ранку. З освітленим волоссям і в тому наряді, що я придбав, можливо, мені це вдасться.

– Коли я підходив до бунгало, до заправки підкотила вантажівка. Лола направилася до неї.

Я зайшов до вітальні, запалив світло, відсунув софу від стіни і присів навпочипки перед сейфом.

Покрутив ручку коду. Вона крутилася легко, і це був хороший знак. Притиснувши вухо до холодної сталі, я почав повертати ручку дуже повільно і м'яко зліва направо.

Через кілька секунд перший тумблер був визначений. Я перекрутив назад і почав спочатку. Визначити код не склало зусиль. По ледве вловимому клацанню я розумів, коли тумблер співпадає з шифром. Цей величезний сталевий ящик був справжнісіньким облудством.

Шість разів я повторив операцію, потім відкрив сейф. Все зайняло одинадцять хвилин.

Гроші лежали всередині. Щільно упаковані стодоларові купюри, всі сто пачок, любовно відкладені на кругосвітну подорож.

Я взяв першу пачку і хотів покласти її в сумку.

– Господи, ради всіх святих, що це ти робиш, Джек? – пролунав позаду мене знайомий голос.

Як ніби грім прогримів. Секунди дві я лишався німий і нерухомий, незграбно скорчившись перед відкритим сейфом. Моя рука все ще тримала пачку грошей. Потім я повільно повернув голову.

У дверях стояв Дженсон, дивлячись на мене з приголомшеним виразом.

В запавшій тиші я почув, як від'їздить вантажівка, не в змозі виказати ні звука.

Його велика міцна фігура заповнила кімнату.

– Джек? Я тебе питаю: що ти робиш?

Помалу-помалу я встав:

– Пробачте, містере Дженсон, я знаю, все виглядає так, ніби я зібрався вкрасти ваші гроші, та це не так. Я даю вам слово. Повірте мені, це не так.

У дверях з'явилася Лола, біла, як свіжовипалий сніг. Видно було, що вона тремтить.

– Що тут діється? – верескливо закричала вона. – Він відкрив сейф? Я знала, попереджала тебе, Карл! Говорила, що йому не можна довіряти! ВІн прослизнув сюди, поки я була на кухні, я й не помітила.

Але Дженсон, здавалося, її не чув. Він дивився на мене.

– Що ти тут робиш, Джек? – повторив він. Образа і біль, що пролунали в його голосі колючками встромлялися мені в душу. – Як ти поясниш мені все це?

– Так, у мене є для вас пояснення. По-перше, мене звати не Джек Петмур, я – Чет Карсон. Я втік із Фарнворта шість тижнів тому.

Його обличчя затверділо. Повільно він рушив до софи і сів.

– Я читав про це. Отже, ти – Чет Карсон.

– Так. Лола побачила моє фото у старій газеті, її привезли разом з замовленими продуктами у вівторок. І упізнала мене. Сказала, якщо я не відкрию їй сейф, щоб вона могла взяти гроші, вона подзвонить у поліцію і викаже мене!

– Ти брешеш! – заволала Лола. – Карл! Не слухай його! Він бреше! Рятує свою трухляву шкіру! Я зараз зателефоную в поліцію!

Дженсон повільно повернув голову і поглянув на неї:

– Я сам подзвоню в поліцію, коли знадобиться. Це не твоя справа.

– Він бреше, хіба ти не розумієш? Невже ти йому віриш?

– Замовчи і поводь себе тихо.

Вона притулилася до стіни, важко дихаючи, груди високо підіймалися під білим халатиком.

– Що ще скажеш, Джек? – звернувся він до мене знову. – Чи ти все сказав?

– Я б не віддав їй гроші, а взяв сам. Збирався дати їй в щелепу і з грошима виїхати в Тропіка-Спрінгс. Потім хотів прислати їх вам з листом, де все б пояснив. Тоді б ви мені повірили і на майбутнє були позбавлені від такого роду зради.

Він пильно дивився мені в очі кілька секунд. Я витримав його погляд, не моргаючи. Потім він повернувся до Лоли. Вона відвела очі, уникаючи його погляду.

– Говориш, він бреше, Лола?

– Звичайно. Він бреше!

– Тоді поглянь мені в очі.

Але вона не могла. Намагалася, та щоразу, зустрічаючи його невмолимий погляд, відводила очі.

Він повільно піднявся. Плечі його згорбилися, здавалося, він постарів на десяток років.

– Іди спати, Лола. Поговоримо завтра. Не треба сьогодні чергувати вночі. Я сам почергую. Іди спати.

– А що буде з ним? Я викличу поліцію.

Дженсон перетнув кімнату, взяв її за плечі і легенько підштовхнув до дверей:

– Іди спати. Ніхто не стане дзвонити в поліцію.

Виштовхавши її з кімнати, він пройшов і сів на софу.

Я все ще стояв біля відкритого сейфа.

– Я не чекаю, що ви мені повірите. Просто я не міг повертатися до Фарнворту, от і злякався, що мене заберуть назад, дав слабину перед шантажем.