— Ріо-де-Жанейро.
— Я й кажу Живейро. Стоїмо біля гирла, а ввійти не можемо: б'є нам вітер у самий бугшприт. Тільки на четвертий день увійшли. А тим часом ще четверо померли, і поховали ми їх по-морському, в хвилях океанських... Кинули якір. Офіцери замкнули п'яного Юнкера в каюті, а Олексій Іванович з'їхав на берег, здобув десь грошей, і того ж дня приставили нам на корабель борошно і свіжий хліб, м'ясо, крупу і все, що належить. На той час так наші люди ослабли, що, кинувши якір, не могли закріпити паруси. Поліз один мічман на щогли і просто пообрубував їх.
— Ну тут ми віджили, підгодувалися, відпочили і рушили назад, на батьківщину. Тільки за всі його труди нашому Олексію Івановичу не подяка, а самі неприємності вийшли, і ніхто з офіцерів ані підвищення, ані грошової нагороди не одержав, як належить за кругосвітнє плавання, а Юнкер, падлюка, ще й нашого лейтенанта бунтівником виставив.
— Аде ще плавав ваш лейтенант? — спитав Тарас Григорович.
— Спочатку в Свеаборг відправили, потім у Північному океані плавав. Скуштував лиха. Проте тепер сам адмірал Беллінгсгаузен та інші найславетніші моряки за нього заступилися. Обслідує він, дасть Бог, оце море — велику нагороду заслужить.
Парфенов глибоко зітхнув і знов затягнувся цигаркою. Зверху спустилися підвахтенні і вклалися спати. Парфенов позіхнув.
Поспати б трошки, тільки ж коли б часом тривоги не зняли... Шевченко підвівся і вийшов на палубу.
— Котра година? — пошепки спитав він Макшеєва. Макшеєв глянув на небо — туди, де в невеличкому просвітку
яскраво сяяла проміж хмар Капелла145, подумав і відповів:
— Приблизно пів на другу. Про що ви там розмовляли з матросами?
— Вони мені розповідали про кругосвітнє плавання з Олексієм Івановичем на "Або". Чудова він людина, наш лейтенант.
Макшеєв знизав плечима. Шевченко не бачив цього руху, але вгадав його з того, як зашарудів на Макшеєві плащ.
— У солдат і в матросів ніколи нема середини: або орел, герой, ангел, або недолюдок, кат, сатана.
Шевченко промовчав, неприємно вражений його тоном, пройшов на корму. Вахтенні нерухомо стояли на своїх місцях. В їх напружених позах відчувалася тривога. Марсовий на щоглі в зорову трубку оглядав обрій. Ані руху, ані вогника. Тільки глибинна мертва зибінь повільно вколисує шхуну на рівному гнучкому склі заштилі-лого моря.
— О Господи! І де він там блукає в пітьмі? Чи довго в вир або в ковбаню потрапити? — зітхнув хтось.
Шевченко задумливо дивився у темряву. Якесь дивне заціпеніння охопило його. Невловима дрімота тьмарила його свідомість... Прокинувся він раптом, ніби хтось його штовхнув, розплющив очі — і дивовижна картина розкрилася перед ним.
Густі хмари, що звечора вкривали небо, зникли. Неосяжне зоряне небо розкрило вгорі своє іскристе склепіння, а за бортом ритмічно коливалося м'яке гнучке скло заснулого моря, густо всипане віддзеркаленими зорями. Одні з них ніби плавали на поверхні блискучими брильянтовими квітами, інші ніби повільно потопали, танули в глибині і ледве блимали звідти тьмяним фосфоричним сяйвом, немов лісові світляки.
Зорі в небі урочисто текли своїм одвічним шляхом, а в морі вони гралися, то раптом сплітаючись у вогняні гірлянди, то розсипалися на яскраві букети й бризки вогню, щоб, пересипавшись через дзеркальну бганку, блимнути на мить срібними змійками, і впасти дощем в іншу борозну, і знов пересипатися там, і сплітатися в низки казкових намист.
Це було невимовно прекрасно. Шевченко зачаровано милувався небаченою картиною, і почуття, подібне до екстазу, до злиття із всесвітом, піднімалося в його грудях. Але це почуття володіло ним лише якусь мить. "Де Бутаков?" — пронизала мозок тривожна думка.
Ледь чутна передсвітанкова прохолода вливалася в оксамитову теплінь ночі. Вахтенні з тривогою позирали на зорі, прислухалися до кожного шарудіння: давно вже час повернутися лейтенантові. Вони переступали з ноги на ногу, тихо проходжувалися палубою, здригалися при кожному сплеску і одразу нахилялися над бортом. Капелла, що звечора стояла на півночі над самим морем, тепер грала в зеніті, переливаючись усіма кольорами райдуги. Надходив світанок.
Раптом за бортом пролунав негучний, знайомий голос:
— Агей, на "Константине"!
І ось вже трапом з моряцькою спритністю легко збігає Бутаков, а за ним — штурман Поспелов.
— Ну як? — питає Макшеєв.
— Чудово! Але підемо до каюти: я мокрий, як миша.
В каюті, як завжди, привітно горить лампа, але ілюмінатори наглухо закриті внутрішніми віконницями. І Бутаков швидко роздягається, залишаючи на підлозі цілу калюжу води. Тихов швидко підхоплює мокре і виносить, а Бутаков, блискаючи веселими очима, швидко витирається і одягає сухе.
— От би чайку зараз гарячого або чарку горілки. Промок як безпритульний собака.
— Розказуйте ж! — квапить Макшеєв, — Де ви так промокли?
— Аце вже тоді, коли ми поверталися, закінчивши промірювання. Залізли в шлюпку, одяглися. Шлюпка йшла вздовж очерету, і очерет зачепив і стягнув в воду наші футштоки. Течія там дуже швидка, а морок же непроглядний. Ще мить — і вони б десь зникли в темряві. Я й плигнув у воду: одягнений, адже ж не можна лишати хівинцям такого речового доказу: на футштоках всі написи російською мовою.
— Невже таки геть все проміряли?! — захоплено вигукнув Акишев.
— Звичайно! Ми обійшли Токмак-Ата і попрямували до найближчого рукава Амудар'ї. Там ми з Ксенофонтом Єгоричем розляглися і з цими злополучними футштоками пішли вбрід впоперек рукава, проміряючи дно. Течія там тиха, але де-не-де траплялися джерела з льодовою водою, а глибина скрізь фут-два не більше. Потім, не виходячи з води, ми обійшли острів між першою і другою протоками і в другому рукаві продовжували промірювання. Записувати довелося вже згодом у шлюпці, при світлі ліхтарика. Обійшли і другий острів, і все вбрід. Третій рукав значно глибший, і течія в ньому така, що не можна ані на мить зупинитися, бо вода видирає землю з-під ніг, а далі дно пішло грузьке й таке мулясте, що ми насилу витягали з нього ноги, наче з густого тіста, і тут вода була місцями льодова. Промерзли ми до кісток. І шлюпку знайшли не відразу. Але тепер діло зроблено. Тепер хай дме вітер: можна спокійно піти звідси і більше не дратувати хівинців, а з ними й самого Нессельроде. Бо ж і з харчами у нас важкувато, а торгувати з ними не можна; це вже було б свідомим порушенням інструкції, — додав Бутаков, сідаючи в теплій куртці за стіл, на якому вже шумів самовар і Тихов наливав "своєму лейтенантові" гарячого чаю з рештками рому, купленого в Раїмі.