Скам'яніла від горя, нерухомо сиділа Лідія Андріївна над батьком, прислухалася до його важкого дихання і судорожно стискала ніби змерзлі батькові пальці з великими посинілими нігтями. Вона вся скулилася і здавалася маленькою і безпорадною, як перелітна пташка, прибита бурею до скелі. І коли нарешті урвався хрипкий подих у горлі батька і він раптом випростався під ковдрою, наче виструнчившись перед невидимою володаркою-смертю, — вона впала на коліна перед ліжком і судорожно заридала.
Смерть генерала Ісаєва сколихнула весь Орськ. Мєшков, на прохання Лідії Андріївни, відпустив до них Тараса Григоровича допомагати з похороном.
Ховали Ісаєва з належними генералові військовими почестями.
З належною урочистістю співали солдати на панахидах і в церкві. Глухо охнули за цвинтарем фортечні гармати, коли на довгих сувоях селянського полотна плавно спускали труну в могилу. Лідія Андріївна і Наташа здавалися очеретинками в своїх чорних пальтах з довгими креповими вуалями. Вітер шарпав вуалі, звивав над головами, паче обидві осиротілі сестри вимахували ними комусь, хто відходив од них у безмежну далечінь казахського степу.
Осторонь юрмилися казахи. Весь аул прийшов ховати Ісай-пашу. Вони з цікавістю дивилися на блискучі на сонці корогви, на траурну грезетову ризу священика, прислухалися до заупокійних співів і довго перешіптувалися проміж себе, повертаючись у свій аул.
— Ой бой! Пропали тепер аскери, якщо новий паша буде такий лютий, як Мєшка-майир або червонопикий Глоба. Тоді й акин Тарас ніколи не прийде до нас в аул грати на кобизі й співати нам своїх пісень.
— Магарич би з вас, мадам і мадмуазель, — підлетів до сестер Козловський. — Так би мовити за упокій душі папашиної в оселях райських...
— Ах, так-так. Звичайно, — заметушилася й розгубилась Наташа. — Ось прошу... Це тим, хто копав могилу... Роздайте, будь ласка, — сунула гана Козловському дрібного срібла.
— Гран мерсі-с, — стукнув він підборами й блискавично зник, помітивши Мешкова.
Шевченко підійшов до сестер і тому, що Наташа аж хиталася, знесилена від сліз, обережно взяв її під руку. Мешков скосив на нього око, помітив, що на руках у Шевченка не формені рукавиці, а білі замшеві рукавички, нічого не сказав і взяв під руку Лідію Андріївну.
— Дозвольте висловити ще вам раз своє співчуття і проводити вас додому.
Вона мовчки сперлася на його руку і, постоявши ще з хвилину над батьковою могилою, перехрестилася і повільно пішла геть. Глоба розігнався до Наташі.
— Дозвольте, мадмуазель... Наталя... Андріївна, — сказав він і безцеремонно відштовхнув плечем Тараса Григоровича.
Наташа була така приголомшена горем, що звела очі на Глобу і так і стояла над могилою, не помічаючи, що сестра вже пішла.
— Дозвольте, — повторив Глоба і, не чекаючи відповіді, просунув її безвільно спущену руку собі під лікоть.
Вона пішла, як сновида. Все на світі було їй байдуже.
Шевченко постояв ще з хвилину серед поріділої юрби, яка жваво обговорювала і надгробне слово священика, і кожен жест осиротілих сестер, і як співав хор під час відправи. Тоді тихо пішов до себе на квартиру.
Ввечері Лаврентьев приніс наказ "посадити рядового Шевченка на гауптвахту строком на одну добу за появу на вулиці і в церкві в білих рукавичках замість формених рукавиць".
— Так, Григоровичу. Заробив ти собі гапвахту, — зітхнув Лаврентьев, поки Шевченко збирався.
Ніч на "гапвахті" несподівано відсвіжила і зміцнила його після трьох безсонних ночей над хворим і над мерцем... Він одразу заснув міцним здоровим сном перевтомленої людини і прокинувся, коли грюкнув засув і черговий унтер Злинцев відчинив двері.
— Іди одразу до Ісаєвих, — сказав унтер, тріпнувши кучерями. — Баришня тебе в майора випросила на тиждень виряджати їх у дорогу. Теж помічника собі знайшли, — з глузливим єхидством додав він, пропускаючи Шевченка в двері. Він не міг забути карикатури Шевченка на себе й на фельдфебеля.
Тиждень промайнув як один день. З ранку до ночі Шевченко пиляв і стругав, збивав ящики, щось пакував або зашивав у рогожу. Посуд, крім улюблених речей, і частину меблів сестри продали, взяли з собою лише рояль, два трюмо, свої ліжка, батьків письмовий стіл та різні дрібнички — що нагадували їм матір, яка померла, коли були вони ще малими.
Мєшков, як тимчасовий комендант фортеці, дав їм коні. Багаж навантажили на кілька парних саней, а на величезні сани, запряжені четвіркою коней, поклали рояль. Коли сани з багажем вирушили, до ґанку подали критий візок померлого генерала. Першим вибіг Петя в новенькому білому кожушку і хутряній шапці. За ним вийшли обидві сестри. Вони востаннє огляділися навколо, потиснули руку Тараса Григоровича і, червоніючи і гублячись, умовили його прийняти на пам'ять чистий альбом, куди були засунуті кілька асигнацій. І візок рушив, порипуючи полоззям по глибокому снігу.
Шевченко довго стояв на ґанку, дивився їм услід. Тепер нема куди піти відвести душу, послухати музику...
Візок, широко розкочуючись на повороті, помчав до мосту через Урал. За ним, порошачи снігом, промчали вершники — козаки охорони, яку дав Ісаєвим Мєшков, і все зникло. Тарас Григорович спустився з ґанку і пішов засніженою вулицею.
"Життя, — думав він, — це вічне прощання з чимось. Прощаєшся з батьками, що відходять у могилу, з дитинством, а потім — з молодістю, з товаришами дитячих ігор, з першим невинним коханням, прощаєшся з розбитими мріями і з рідними місцями, з могилами батьків, з волею і, нарешті, навіть з надією на визволення".
Сумний і збентежений чекав на нього Лаврентьев.
— Таке воно погане діло виходить, Григоровичу, — почав він, тільки-но Шевченко переступив поріг і почав скидати кожух, — що й казати гидко. Наказав майор, щоб, значить, тебе назад у казарму... Вже як я просив, казав: "Дозвольте йому, ваш скобродіє, ще трохи в мене пожити. Людина він сумирна, ніякого від нього шуму або турботи, а діток моїх він грамоти навчив, тепер знов-таки рихметиці навчає". Ручуся, значить, за тебе, що ані пиятики, ані шуму від тебе не буде... А майор як цикне на мене: "Ион проти самого государя інпіратора бунтівник, ворог унутрішній є, якого зничтожувати положено, а тому ти і заступатися за нього не смій, а як йому від генерала — царствіє йому небесне — послаблєніє було, так генерал сам би за нього й відповідав, а я за його злочинства відповідати не бажаю". Так ось, Григоровичу, збирайся, голубе, поведу я тебе, значить, знов у казарму. Тільки ти не журися й серцем не сумуй: дасть Господь, пришлють нам нового генерала, може, я тебе знов на фатеру до себе випрошу.