— Покажи краще друге гніздо, — сказав Жайсак, поплескавши його по плечу. — Виявляється, ти тут дурно не гаяв часу. Молодець!
Хлопчик почервонів від такої похвали і поскакав уперед. Друге гніздо було зовсім близько, але до нього можна було дістатися тільки зверху надзвичайно стрімким схилом. Мисливці знов почали шукати більш положистого підходу. Цього разу довелося залишити коней під охороною самих вовкодавів, і всі троє стали видиратися на скелю, чіпляючись за кожен виступ руками й ногами.
Обдерши до крові долоні й ноги, подерши на колінах штани, долізли вони нарешті до краю і, звісившись з кручі, почали пильно роздивлятися і схил, і гніздо, до якого треба було тепер спуститися.
В гнізді, як звичайно, було тільки одне орля, вже велике, з довгою голою шиєю і лисою головою, з непомірно великим гачкуватим, наче полакованим, дзьобом і такими ж великими пазурами на задніх пальцях голенастих ніг. Воно, певно, почуло небезпеку, бо раз у раз підводилося, лопотячи напівголими крильми, і сичало, і крутило на всі боки толовою з гострими чорно-жовтими очима, знов сідало, тоді знов зводилося на ноги, незграбно тупцюючи в грубо складеному незатишному гнізді.
Поки Рахім роздивлявся орля, Жайсак розмотав зв'язку нових міцних арканів і оглядівся: за кілька кроків від урвища росла стара крива ялина. До неї жигіти міцно прикрутили один кінець аркана, а другий на пробу обережно спустили вниз. Аркана вистачило б навіть, коли б орляче гніздо було й значно нижче, але перелякане орля певно прийняло аркан за змію, засичало, забило голими крильми і кілька разів міцно дзьобнуло аркан своїм уже залізним дзьобом.
— Гей ти! Не пустуй! — гукнув йому Тайжан. І, підтягнувши аркан назад, зробив на кінці його велику петлю; товсте рядно, хутряні рукавиці та міцний лантух зв'язав докупи і закинув на плечі, потім сів у петлю і, наказавши Жайсаку з Рахімом якнайміцніше тримати аркан, почав повільно й обережно підступати до прірви.
— Пильнуйте, щоб аркан не перетерся об каміння, — ще сказав він і повис над прірвою, обличчям до скелі, обережно спираючись босими ногами об кожен виступ, поки Жайсак і Рахім повільно відпускали аркан.
Скеля була не зовсім прямовисна. Тайжан наче плив уздовж неї, все нижче й нижче спускаючись до орляти. Він добре розрахував напрямок та відстань і незабаром став на ноги поруч орлячого гнізда, на крихітній рівній площинці.
При наближенні людини орля люто засичало, пронизливо скрикнуло, готове дзьобати і дерти його пазурами. Тайжан гукнув своїм: "Стій!", скинув із себе петлю і, розгорнувши важке і щільне рядно, одним точним рухом накрив гніздо і орля. Орля заборсалося під рядном, але Тайжан не дав йому отямитися і подерти міцну тканину: він швидко загорнув і зав'язав його разом з рядном тоненькими, але міцно зсуканими мотузками і поклав у лантух, прив'язаний до петлі аркана, тоді знов одягнув петлю на себе і, зручно всівшись у ній, як на гойдалці, крикнув своїм супутникам:
— Тягни! Готово!
Жайсак і Рахім з хвилюванням чекали цієї команди. Тепер вони спільними силами почали плавно й повільно витягати аркан, а Тайжан, щоб не вдаритися об скелю, також плавно і обережно упирався ногами в укіс, який повільно плив повз нього униз. Нарешті голова його з'явилася над кручею. Жайсак підтягнув його ще, а Рахім подав руки і допоміг видертися на вершину гори і витягти лантух зі здобиччю.
Мисливці знали, що орел-батько не завжди б'ється за своє орля: вони боялися більше орлиці-матері, — яка, повернувшись до гнізда і знайшовши його порожнім, могла накинутися на викрадачів своєї дитини, тому вони поспішили спуститися вниз і від'їхати якомога далі від небезпечного місця.
Зупинилися вони версти за три від спорожнілого гнізда, під навислою скелею, з-під якої струменіло джерело чистої смачної води, і стали радитися, що робити далі. Лишати тут Рахіма з таким неспокійним вантажем і здобувати удвох друге орля було навряд чи доцільно, та й орлячих гнізд вони поблизу більше не бачили.
— їдьмо додому, — порадив Рахім. — Я розповім батькові, як ми його здобували, і він знов відпустить мене з вами. Візьмемо ще ко-го-небудь із жигітів. Тоді й дичини настріляємо, повертаючись назад. Батько так любить смажену дичину. Він буде дуже задоволений.
Поміркувавши, мисливці вирішили, що хлопчик має рацію і, добре відпочивши, рушили назад.
XI. ПРОСВІТОК
Вже третій тиждень тягнув Кобзар свою важку солдатську лямку. Тепер він добре знав команду, в строю чітко бив землю одразу всією підошвою, "печатаючи" крок. І на стрільбах, і на солдатській "словесності" навіть заслужив похвали. Тільки сам він ніяк не набував того бравого молодецького вигляду, якого так добивався від нього Мєшков. Граючи на самолюбстві поета, батальйонний командир кілька разів казав йому:
— Що мені з вами робити, Шевченко?! Вас прислано сюди з правом вислуги, отже, з часом станете ви офіцером. Ви ж тоді не зможете пристойно ввійти ні в яку вітальню, як належить бравому офіцерові! Коли ж ви нарешті виробите в собі справжню виправку?!
Виструнчившись перед батальйонним, Шевченко опускав свої сині, як небо, очі з притамованою в них іронією...
Він жив подвійним життям. Одне було у всіх на очах: на плацу, в смердючій і гамірливій казармі, на солдатській "словесності". Але було у нього ще інше, таємне й глибоке життя, про яке могли здогадуватися лише друзі. А сторонні і не підозрівали, що в душі його бринять нечутні пісні, сплітаються рими, народжуються образи, нагромаджуються спостереження. Навіть на плацу під сухий і заглушливий тріск барабанів народжувалися в ньому іронічні рядки в ритм цим клятим барабанам.
—Ать-два! Ать-два! —вигукував капітанГлоба,священнодійству-ючи.
А Шевченко в думці вторив йому, підроблюючись під убогий його рівень:
Ать-два! Ать-два! В кого є ще голова — Викинь думку, не барись! Барабанові молись!
При цьому носак Шевченкового чобота насмішкувато підіймався над рівнем чобіт усієї шеренги, і Глоба люто підскакував до Кобзаря:
— Куди дивишся, йолопе! Знов носак на палець вище!
— Ваш скобродь, — виправдувався Шевченко. — їй-богу, він у мене від природи кирпатий! Я стараюся, як тільки можу...