Наша юність вже минула, Наші співи відбриніли, Та в душі жевріє радість, Як подивишся на молодь: На її чудовий розквіт. На її безхмарний ранок, На її пісні весняні Та на блиск її очей.
Від Сибіру до Коканда, Від Уралу до Тянь-Шаня Ти щасливий, Джантемире, З найщасливіших людей, Бо дочка твоя — прекрасна, Як весна в степу безкраїм, Наче птах з країн казкових, Як перлина з дна морів.
Не отари незліченні, Не табун твій легконогий Твій аул і рід уславлять, А її краса дівоча: Сто пісень кладуть акини Про її чарівну вроду — І весь степ наш неосяжний Заспіває тих пісень.
Примовкли, принишкли гості. І мимоволі заблищали їх очі м'яко і радісно, а дівчата зітхали глибоко і схвильовано, наче вдихали аромат невидимих квітів. Навіть Джантемир протверезився, труснув кілька разів головою в святковій шовковій тюбетейці; почув, як прокинулось у ньому щось заснуле вже багато років тому. Важкий, великий, як ведмідь, у коштовному шовковому халаті, підвівся він, ступнув до акина і стиснув його в обіймах.
— Спасибі, Абдрахман-ага, — сказав він, і голос його здригнувся. — Спасибі... Так, Кульжан хороша дівчина, і вродлива вона, і ніжна... як верблюденя. Але я не хотів, щоб вона заважала гостям, бо ж треба, щоб гостям було і почесне перше місце, і кращий кусень, — і зусиллям витискав він із себе і незграбний та вайлуватий відступив, і знову сів біля Шаукен.
І принишклі гості раптом заговорили всі разом і кинулись до старого акина.
— Спасибі тобі, Абдрахман-ага, — казали вони навперебій, — ніхто з акинів не заперечуватиме, що твоя пісня — найкраща.
— Так! Так! Найкраща! — підхопили жигіти, аксакали і дівчата з молодицями, оточивши його тісним колом.
— І Кульжан варта такої пісні: це — сама весна.
— Вона як казкова пташка, що приносить нам щастя.
— Як квітка з райських садів, — додав сивобородий мовчазний мулла з Бухари, який ще не вимовив жодного слова з початку тою.
Для Джантемира він був найвищий авторитет.
Змагання закінчилися. За знаком Джантемира, Зейнеб з Нурипою винесли з юрти малиновий халат важкого бухарського шовку і з низьким поклоном подали Абдрахманові цю нагороду як переможцеві.
І ніхто не помітив, з якою люттю зиркнула на муллу Шаукен, як злісно, мов ведмедиця, поблискувала своїми малими очицями на акина, на гостей, на зворушеного Джантемира.
З цього дня вона зненавиділа Кульжан і при кожній нагоді втовкмачувала чоловікові, що дівчина розпещена, що вона ледащиця, любить тільки вбрання та пісні, не хоче і не вміє працювати. Іноді Джантемир пробував сперечатися, згадавши пісню Абдрахмана і слова мулли, але одразу замовкав, коли Шаукен підвищувала голос, бо старий чоловік завжди дивиться на все очима наймолодшої дружини, щасливий тим, що його ще люблять або, вірніше, удають, ніби люблять.
І Джантемир замовкав, і наказував посилати Кульжан на роботу, і тому, що більшість людей аулу ладна була потурати всім байським примхам, Кульжан цілими днями тягала тепер з річки бурдюки води, місила босими ногами гній для кізяків і робила всю чорну роботу, яку до того робили тільки служниці або жатаки. Спробувала Зейнеб поговорити з Джантемиром, але він так скипів, так замахнувся камчею на свою старшу дружину, що вона злякано замовкла і тільки іноді посилала служницю допомогти бідній сирітці, коли та падала від утоми.
І коли ще взимку захворів старий табунник Шакір, а згодом зліг і Жайсак, поранений вовчими іклами, Шаукен знов-таки, щоб принизити пасербицю перед усім аулом, наказала, щоб саме вона носила в чорну юрту обід і вечерю. Не здогадувалася мачуха, що тільки тут могла сирітка вголос згадувати померлу матір, тільки тут відпочивала душею і могла поговорити про любого брата Рахімчика, якого Джантемир не з пошани до освіти, а виключно з честолюбства послав вчитися до Омська в медресе.
Верблюд ступає повільно й ритмічно. І ця хода вперевалку вірного корабля пустелі заколисує і заспокоює Кульжан. Для неї кочування — відпочинок і розвага. В дорозі Шаукен не чіпає її. Не чіпає її і Джантемир, в якого є інші турботи. Ще середина квітня, але сухо і незвично жарко в степу, а завтра почнеться найважча частина путі — перехід через пустелю Каракуми. Спека і тиша — передвісники бурі, а буря в Каракумах це щось страшніше найжахливіших лютневих заметілей, і Джантемир недаремно скликає на привалі всіх аксакалів, чабанів і табунників на раду.
— Головне, — сказав він, — зберегти худобу. Іти пустелею доведеться три-чотири дні, а колодязів на нашому шляху тільки два.
— Є і третій, за гадючою улоговиною, — вкинув, кахикнувши в долоню, старий Мірзабай.
— Знаю. Але в ньому дуже мало води, а ми маємо понад п'ять тисяч голів худоби, крім нас самих. Та верблюдів. Отже, напоїть сьогодні верблюдів донесхочу і на кожного з них, крім звичайного вантажу, покладіть по два бурдюки води. Коней теж поїти донесхочу. Розумний кінь і зайве вип'є, коли хазяїн його умовить. І хай кожен вершник візьме в сакви води, покриє воду дощечкою і не мчить учвал, як навіжений, а їде поволі поруч з верблюдом, обережно і тихо, щоб не розхлюпати жодної краплі і щоб вистачило на перший день і самому попити, і коня напоїти.
Так говорив Джантемир, зсунувши брови.
— Вирушимо опівночі, щоб до світанку пройти якомога більше. Вдень відпочиватимем. І пам'ятайте, що в Каракумах ночі дуже холодні, а зараз весна. Отже, хай баби тепліше одягнуть дітей. Та й ви не забувайте за ватяні халати та рукавиці.
Джантемир мав дві речі, до яких він ставився шанобливо і майже з побожністю. Це був компас і звичайнісінький дешевий будильник, який він власноручно накручував у важливих випадках життя. Ось і зараз накрутив він його, щоб аул вирушив у дорогу рівно опівночі. Рівно об одинадцятій будильник дзвінко задзеленчав у його білій юрті, і Джантемир наказав збиратися. За півгодини аул був готовий до виступу, і тільки немовлята і малі дітлахи, не розуміючи, в чому річ, голосно плакали і видиралися з материнських рук.
Досі аул ішов вогкою зеленою рівниною, де ніжно синіли калюжі снігової води. Тепер вони вступали в сипучі піски, які не лежали рівною гладдю, а здіймалися крутими хвилястими барханами сажнів по п'ять заввишки з стрімкими схилами-осипами, на які насилу видиралися важко нав'ючені коні, загрузаючи по коліна в пісок. Найбільше страждали тут вівці: вони по черево тонули в піску і на підйомі безпорадно борсалися в ньому, та й люди насилу витягали ноги. Одна верста в пісках була важча за п'ять у зеленому степу, і люди радісно кидалися до кам'янистих місць, що де-не-де траплялися серед піщаного моря.