Шевченко скидає пальто і тільки тепер помічає, що він без шапки.
— А де твоя свічка? Доніс? Не згасла дорогою? — питає Лазаревський.
— Догоріла, — каже Шевченко.
— Ну, сідай вечеряти. До речі, ось тобі двадцять рублів. Одержав решту командировочних. Це тобі за портрет.
— Спасибі, — міцно тисне йому руку поет і несподівано додає: — Не одружуйся, братику. Всі вони такі: на око — янгол, а по суті...
Невимовно здивований Лазаревський почав розпитувати поета, що трапилося. Шевченко мовчав.
— Перебирайся знов до мене, — благав Лазаревський. — Мені так сумно тут самому без Сергія та без Михайла. Адже ж ти єдина людина, з якою можна слово сказати рідною мовою. Дійсно, переїжджай! Ти для мене тепер не лише улюблений поет, ти мені як рідний, як батьківщина...
— Добре! — сказав нарешті Тарас Григорович. — Та й портрет твій треба кінчати. Завтра принесу фарби, а в суботу й переберуся.
— От і чудово! Завтра ми ще працюємо, але ми домовилися виходити по черзі, бо кожному ж треба або щось купити, або до перукарні. О другій я буду вдома. Пообідаємо разом.
Ще раз буркнувши "добре", поет допив свій чай і почав роздягатися.
Вранці Лазаревський пішов на роботу, не розбудивши Кобзаря. Шевченко прокинувся пізно, поголився і поспішив у слобідку по листи та по фарби. Не встиг він увійти в свою майстерню, як до нього постукав Герн.
— Ось вам, друже мій, лист до Великодня, — подав він Тарасу Григоровичу конверт. — Це по-перше. А по-друге, я вирішив сьогодні відпочити вдома і трохи вам попозувати. Думав поїхати на полювання, але так втомився, що не можу. Мабуть, ви таки на нас з Зосею за щось образилися, що й наші портрети досі не закінчені, — додав він, наблизившись до мольберта. — О! Виявляється, ви без мене дещо зробили! Дозвольте тільки одне маленьке зауваження: оцей шнур аксельбанта завжди коротший від другого. Ось гляньте! Скинувши шинель, Герн сів на своє звичайне місце.
— От шкода! — зітхнув Шевченко. — Доведеться дійсно виправити...
Він підсунув мольберт ближче до вікна, обережно зішкрябав підсохлу фарбу і взявся за пензель.
— Невже і штаб сьогодні не працює? — спитав він не одразу.
— Працює, але писарі відпросилися до церкви, а я сказав, що їду на полювання, щоб дали мені спокій, бо й сам Обручов поїхав стріляти диких качок.
Розмова не в'язалася. Герн закурив. Раптом Шевченко побачив, як через двір прошмигнув прапорщик Ісаєв, злодійкувато озирнувшись на флігельок.
Шевченко здригнувся і впустив пензель.
— Що таке? — стурбовано спитав Герн.
— Н-нічого, — сказав Шевченко і нахилився за пензлем.
— Там наче хтось пройшов?
— Т-так. Здається.
— Отже, пропав мій відпочинок! Це, певно, по мене, — підвівся Герн, потягнувся до шинелі і вийшов з флігеля.
— Стійте! — кинувся навздогін Шевченко і схопив його за рукав. — Будьте готові... спокійні...
— Що таке? — не зрозумів Герн. І раптом, пильно глянувши Шевченкові в очі, зблід і кинувся до чорного ходу.
Шевченко побіг за ним. Герн влетів в кухлю, в коридор, в їдальню, зазирнув у порожню вітальню й кабінет. Тоді ударом ноги вибив двері спальні і щез за ними.
...Хвилина... Дві...
Двері широко розчинилися...
Шевченко ледве встиг відсахнутися, Ісаєв вилетів у їдальню, трахнувшись головою об лев'ячу морду на дверцятах буфета.
Не пам'ятаючи себе, кинувся Тарас Григорович до флігеля, схопив фарби та пензлі й поспішив на Костьольну.
XIX. КРАХ
Як божевільний, влетів Ісаєв до ротмістра Мансурова і, не привітавшись, стукнув по столу кулаком:
— До бар'єра! Битись! Битись до великої крові Серж, ти мусиш бути моїм секундантом!
— Перш за все треба привітатися, а потім — з ким це ти збираєшся битись?
— З Герном! Він мене смертельно образив! Зганьбив! Знеславив перед солдатами! Одягайся! Передай йому мій виклик!
— Ну-ну! Знов — жінка? Який ти дійсно жеребець! — похитав головою Мансуров. — Розповідай усе до кінця.
— Вся справа в Зосьці Герн. Чорт забирай, надзвичайно апетитний бабець! Втюрилася вона в мене по самі вуха, а ця німецька свиня... Приревнував як мужик. Ну, викликав би мене, як належить порядній людині, а він... Вдерся в спальню в найкритичніший момент...
— Хо-хо-хо-хо!!! — басовито зареготав Мансуров. — Почекай, почекай, та в тебе он вухо скривавлене! Невже цей доморослий Отел-ло вкусив тебе за вухо?
— Не вкусив, а здер з ліжка. Мало вухо не відірвав. Я мушу битися! І негайно!
Мансуров знов оглушливо зареготав, потім витер сльози з очей і похитав головою.
— Ну й дурень! Герн — перший стрілець Оренбурзького краю та йу Петербурзі тричі брав приз за стрільбу. Заб'є він тебе, як дику качку. Не дуель, а самогубство.
Ісаєв враз притих.
— Але ж я — офіцер... Я мушу битись або піти на демісію. І тоді з чого жити?! — жалібно спитав він.
— Йолоп ти і бовдур, а не офіцер! — вів далі Мансуров. — Мало тобі кріпачок, міщанок та різних модисток? Так ні: подавай тобі даму. А з дамами справа складніша: чоловіки не люблять ділитися.
— Добре тобі філософствувати! Ти краще скажи, що мені зараз робити? Адже ж його денщик та цей хохлацький художник, який писав мій портрет, бачили усе.
— Уявляю собі! Неповторне видовище!
Мансуров знов голосно зареготав, потім сміх раптом збіг з його обличчя, він підвівся і почав застібати мундир.
— Оце дійсно погано! Шевченко прийнятий у найкращих домах і рознесе скандал по всьому Оренбургу. Та й ти не раз базікав казна-що... Тоді дуелі не уникнути. А все Обручов та ці кляті пани ліберали! Носяться з цим хохлом, представляють один одного на підвищення та до орденів, а вірних слуг царевих... Адже ж ти теж розраховував на другу зірочку на погонах?
—Ще б пак! Я мав дістати підпоручика і командувати півротою, — обурено підхопив Ісаєв. — Але не ухиляйся від теми, скажи, що мені зараз робити?
— А проте, — міркував уголос Мансуров, — не такий він дурень, цей хохол, щоб базікати зайве. Гадаю, він мовчатиме. І коли ти сам підв'яжеш язика, — все залишиться шито-крито... А Гернові теж не так уже приємно буде уславитися як рогоносець.
— Так, але я ображений!
— Ще невідомо, хто кого більше образив. Але помститися за обдерте вухо — це дуже принадно. І це треба обміркувати. Не ти один на нього гостриш зуби.