Зельонка мимоволі застигає, піддаючись силі імпровізації Шевченка... Кобзар не говорить, а кидає уривчасті слова, як мазки на величезне полотно, і патеру здається, що він теж бачить і страдницькі очі Богоматері, яка з розпачем і безмежною материнською тугою дивиться на мертвого сина, і це безсило повисле тіло Ісуса, який вже випив до дна жахливу чашу своїх страждань, і обох розбійників на бічних хрестах, і грозу, і померхле в височині південне сонце.
— Але ж, пане, це б порушило канонічні правила, — через силу ворушить він губами. — В Дуврі202 або в Ватіканському музеї203 це було б полотно, перед яким завжди стояла б юрба. Але ж у храмі... Тут мусить бути ікона, перед якою моляться. На ній не можна зобразити розбійників з такою страшною правдою. Люди не зможуть молитися.
— Що? — питає Шевченко, ніби раптом прокинувшись.
— Я кажу, що це не відповідає канонічним правилам. Бічні хрести треба тільки намітити. Вони мусять бути напівсховані рамою. Один лише Христос усередині полотна, а нижче біля підніжжя хреста — Богоматір, апостоли, жінки...
— Так усе ж буде точно по Євангелію, — перебиває Шевченко. — Один розбійник покаявся, а другий скрегоче зубами і виригає прокльони.
— Так, пане, так! Це добре задумано, але це не для храму. Це картина, а не ікона. Це для Дувра, для Ватіканського музею, для Мюнхенської Пінакотеки204, для столиці будь-якої християнської держави. Крім бога й святих, на іконах нікого не можна малювати, їх можна тільки схематично намітити десь осторонь. Я покажу, навіть дам пану наші канонічні правила. Пан Тарас добре ознайомиться з ними, і в душі його народиться задум ще прекрасніший і натхненніший від цього, і ми благоговійно схилимося до ваших ніг із сльозами захоплення та зворушення.
— Я не богомаз. Я — художник, — гостро сказав Шевченко і, обернувшись на підборах, швидко рушив до виходу.
— Але ж, пане! — задріботів навздогін Зельонка. — Почекайте, пане? На Бога!
— Не треба! Не буду малювати! — повторив Шевченко, не обертаючись і відчуваючи, що в грудях закипають сльози.
Отець префект говорив іще щось, вибачався, просив Тараса Григоровича заспокоїтись, але Шевченко лише рукою махнув, похитав своєю широкочолою головою і так швидко пішов вулицею, захлинаючись від раптової задухи, що Зельонка зупинився на дорозі, теж похитав головою, стиснув руки на грудях і зашепотів молитву.
Повернувшись у свою майстерню, Шевченко кинувся на ліжко і розридався від трагічної свідомості, що ніколи вів не напише цього чудового полотна. Бо ж йому заборонено малювати, і нема в нього грошей навіть на чорний хліб, а на таку картину потрібний величезний підрамник, велика, світла майстерня, велике полотно, багато фарб і довгі місяці спокійної, наполегливої роботи, чимало етюдів з натури і безліч натурщиків — живих людей.
"Ні, це не був би "Останній день Помпеї" Брюллова, де все мальовниче і красиве, як пишна театральна декорація. Не красенів і не красунь малював би я", — думав він, захлинаючись від свідомості свого безсилля.
Раптом він схопився з ліжка, узяв альбом, олівець і з гарячковою поквапливістю почав накидати композицію свого "Розп'яття", а на другому аркуші голову нерозкаяного розбійника. Під олівцем народжувалися набряклі від нелюдського напруження вени, спотворений мукою і ненавистю вищирений рот. З глибини пам'яті спливали, здавалося, забуті деталі й риси обличчя затаврованих каторжників з Орського каземату або людей, яких карали на площі батогами. Образи змінювали один одного швидко, як у калейдоскопі, яскраві й точні, як тіла натурщиків. Вони набирали потрібних поз, супилися, проклинали, лаялися, блюзнірствували, гарчали від болю.
І раптом Шевченко здригнувся. Очі розбійника враз спалахнули під його олівцем, і він пізнав його — могутнього в своїй непокорі месника, сповненого лютої ненависті, конаючого на палі гайдамаки... А може... може, якогось іншого повстанця, що в ньому втілилась уся ненависть нескореного хоч і покріпаченого народу, який і в смертний час шле прокляття гнобителям.
Але порив слабшав. Безкрая втома і знемога опанували Шевченка. Очі його погасли, олівець випав з рук... І лише тоді художник пригадав, що сутеніє, а він з ранку нічого не їв, навіть крихти хліба.
Зельонка повернувся додому зовсім збентежений. Він був певний, що Шевченко захопиться такою пропозицією і на добрих півтора року буде забезпечений роботою, — і раптом таке обурення і цей геніальний, але зовсім нездійсненний задум, блискавично народженні поривом позбавленої права на творчість душі.
Патер безсило опустився в гойдалку і, повільно погойдуючись, думав, до чого тепер взятися. В домі було тихо: всі його пожильці незабаром повернуться з муштри — що ж їм сказати, і головне, що порадять? І чим допомогти цьому непокірливому і непрактичному художникові? Здавалося, мусив він за все своє важке й злиденне життя навчитися цінувати хороші замовлення і, до того ж, не ремісницьку, а справді творчу роботу.
— Отець префект, здається, дома? — почувся голос Вернера.
— Так, прошу!
— Ну як? — спитав Вернер, вітаючись.
— Відмовився. Розсердився. Сказав, що він не богомаз... Але скільки в ньому сили! Який невгамовний творчий вогонь!
— Відмовився?! — аж скрикнув Вернер. — Як же воно так сталося?
— Дуже просто.
І патер докладно розповів свою розмову з Шевченком.
— Шкода, що така чудова картина ніколи не буде написана, бо коли б він передав на полотні хоча б половину того, що замислив, його "Розп'яття" затьмарило б усе, будь-коли створене, крім, мабуть, "Таємної вечері" да Вінчі та "Сікстинської Мадонни" Рафаеля, хоча його манера була б зовсім іншою, ще не баченою і зовсім не... церковною, — зітхнувши, додав Зельонка.
— Що ж нам робити? Адже ж цілком ясно, що він голодує. Він вже продав за півціни свого годинника й лисячі шкурки. Та й фарб у нього вже майже нема...
Тим часом зійшлися додому Станевич208, Залеський, Турно та всі інші, й за п'ять хвилин усі вже знали, що трапилося в новому костьолі.
— Спробуй, Бронеку, його умовити, — порадив Турно, — та не сьогодні. Хай він заспокоїться, поміркує й зрозуміє, що це замовлення було б для нього порятунком і, до того ж, великою славою, коли вже можна буде не приховувати його імені. Хай замість розбійника малює щось інше.