— Подивись, Вольдемаре, яке хутро мені принесли. Це мисливець. Він полює з орлом-беркутом, — пояснила вона, вказуючи на Жайсака, який одразу підвівся, коли ввійшов генерал. — Він просить по тридцять карбованців за шкурку. Чи не взяти нам пару?
— Звичайно, візьми, якщо вони тобі подобаються. Твоїх соболів щодня не одягнеш, а горностай не пасує до темних туалетів.
Шевченко весь час стояв осторонь, виструнчившись, хоча одягнений був не в солдатський мундир, а в сюртук.
— А, здрастуйте, Шевченко, — помітив художника генерал.
— Здравія бажаю, ваше превосходительство! — відкарбував Шевченко, стурбований тим, як сприйме генерал його цивільний костюм, хоч сама Матильда Петрівна сказала йому приходити в цивільному, "щоб відчувати себе ближче до мистецтва".
— Ну, як посувається ваша робота? — спитав Обручов, на мить забувши про Жайсака і його чорно-бурах лисиць.
— Помаленьку, ваше превосходительство. Схожість одразу вдалася, але не було в портреті... сам не знаю, як це назвати... життя, мабуть. Тільки сьогодні я раптом впіймав те, чого йому бракувало, і, здається, портрет ожив під пензлем.
Генерал підійшов до мольберта і довго мовчки дивився на неза-кінчене полотно.
— Так, у ньому щось дійсно змінилося... Глянь-но, Тильдо: наче сонцем на нього бризнули... Ну, малюйте, малюйте. Не буду вам заважати. Так ти береш його лисиць? — повернувся Обручов від дверей. — Так? Добре, я зараз пришлю тобі гроші.
— Візьму дві шкурки з найбільших, — сказала Матильда Петрівна, яка весь час з цікавістю розглядала Жайсака.
Він вибрав їй пару найкращих, блискучих, густих і пухнастих. Вона взяла у лакея гроші, мовчки відрахувала не п'ять, а шість червоних десятирублівок, потім звернулася до Шевченка:
— Будете ще малювати?
— Так, якщо ви не втомилися, — взявся за палітру Шевченко і торкнув Жайсака за лікоть.
— Почекай на мене, друже, десь надворі. Я ще трохи попрацюю, або йди до мене на квартиру. Я скоро повернуся. А ввечері ми ще дещо придумаємо.
І коли Жайсак вийшов, почав швидко, радісно і упевнено класти мазок за мазком.
Матильда Петрівна сиділа задумана, іноді ледве помітно посміхалася своїм думкам м'якою і трохи зажуреною посмішкою, наче прощалася з напівзабутими наївними мріями юності, які несподівано піднялися з дна душі. Це вже не була замкнена, суха п'ятдесятирічна пані, якою бачив її Шевченко щодня, схожа то на сувору класну даму, то на засушену квітку. Сьогодні вперше розкрилася її душа очам художника, хоч і нічого вона йому не розповідала, і він малював її — цю сумну душу, таку самотню в величезних пишних і порожніх вітальнях і залах цього палацу. За чим сумувала вона? За першою трояндою, яку зірвав для неї, наївної інститутки, стрункий засмаглий гардемарин в інститутському парку у вечір їх випускного балу? Чи згадала вона, як плакала в театрі над фінальною сценою "Онєгіна", бувши вже нареченою генерала Обручова, коли довелося навіки розстатися з мрією про одруження з талановитим скрипалем італійцем, який прогостював цілу зиму в маєтку її батьків? І раптом маленька прозора крапелька, ніби злякано відірвалася од волосинок її вій і поспішила заховатися в мереживному банті строгого закритого плаття з важкого темно-брунатного шовку.
Юність Жайсака і повість його кохання розбудили її. І хоча в кімнаті ще ледь чутно тхнуло овчиною, образ молодого табунника, з антрацитових очей якого дивилися і щастя, і віра в життя, і непереможні сили молодості, справив на неї глибоке враження. І гірко, й боляче було від думки, що їй у житті не довелося зазнати такого великого, цільного і чистого кохання.
Від Обручової Шевченко попрямував на Костьольну, де вже чекав на нього Жайсак. Вони одразу пішли до Кутіної. Марія Степанівна виявилася скупенькою, довго крутила хутро, щось обмірковувала та підраховувала в думках і кінець кінцем, поторгувавшись, взяла за двадцять п'ять карбованців одну шкурку "на весільний подарунок небозі, якщо вона раптом вискочить заміж", і дала чудову пораду звернутися до Терези Робертівни.
Парижанка не тільки шила плаття, але й тримала під виглядом докладу великий вибір хорошого мережива, оксамиту, шмуклерських виробів та різних оздоб, які збувала своїм замовницям і запас яких щороку поповнювала в Москві, Варшаві та Лодзі. Вона одразу зметикувала, що з такого чудового хутра можна наробити муфт, капелюшків, боа та горжеток і після чергової подорожі видати їх за останній крик моди, і відразу взяла у Жайсака дванадцять лисиць по двадцять карбованців. На руках у нього залишилося лише п'ять шкурок, з яких взяли по одній Левицький та Поспєлов у подарунок сестрам.
— Мєшков поїде не раніш як опівдні, а ми зранку встигнемо зайти до Герна. Мабуть, Софія Іванівна купить шкурку, або він візьме для сестри, — міркував Шевченко. І, щоб не проспати, рано вклався в ліжко, улаштувавши Жайсака в першій кімнаті на килимі.
— До Кульжан поспішаєш? — казав він уранці, йдучи в слобідку. — Скучив за нею?
— Ні, — похитав головою Жайсак. — В той день, коли народжується ваш Бог, у Жаман-Кала мусить прийти з Москви великий караван. Вій прямує в Маргелан, в Бухару. Я поїду в Бухару. Там у мене два брати — Касим та Тюленбай. Я дав ага слово, що викуплю їх на волю, коли буду багатий. Перед смертю ага наказав. Треба, щоб вони були вільні.
Шевченко здригнувся і за всю дорогу не вимовив більше й слова. Софія Іванівна взяла у Жайсака одну шкурку, а Герн дав адресу сестри, але було вже пізно, і Жайсак нашвидку попрощався з Тарасом Григоровичем і побіг у фортецю, щоб не проґавити Мєшкова, а Шевченко залишився в своїй майстерні і глибоко замислився.
Важкою темною хмарою лягли йому на серце останні слова Жайсака. А як же він, Тарас? Закінчив академію, став на ноги, уславився, їздив на Україну, видавав альбоми "Живописная Украйна", людиною став, а його рідні брати й сестри, навіть улюблена сестричка Ярин-ка, животіють на панщині, кріпаки-раби... Що він зробив, щоб їх врятувати? Тепер він докоряв собі за кожен келих шампанського, за кожну вечірку, де він, у панській одежі залицявся до жінок, де він був центром уваги всього товариства, читав свої вірші про кріпацьку долю, а зароблені іноді великі гроші так і не зміг повернути на те, щоб визволити їх з кріпацтва.