— Звідки ж вони беруть горілку? — здивувався Вернер.
— А в солдат. Кожен, крім зовсім пропащих п'яниць, випивши свою чарку, не ковтає її, а виносить в своєму роті і випльовує в маленьке барильце, а потім ту горілку продають начальству, — засміявся Крулікевич.
Обидва друга зареготали разом із ним.
— От Тарас Григорович одержав у січні листа з Україні. Там написано про двадцятичотирьохфунтові ядра. Нам здається, що це натяк на Паризькі події, але що воно може означати не знаємо...
— Покажіть того листа, — попросив Крулікевич і, прочитавши його, ствердив: — Ясна річ, йдеться про червневі бої на паризьких вулицях. Це була кривава героїчна боротьба.
Лікар Кількевич через надійних людей дістав листа з-за кордону, де розповідають, що після травневої демонстрації, про яку я вже казав, Тимчасовий уряд та Установчі збори взяли одвертай курс на реакцію і почали наступ на Національні майстерні. Спочатку утруднили вступ до них, потім вилучили з них усіх приїжджих. Робітники не мали виходу: або гинь з голоду, або бийся з буржуазією, що засіла в Тимчасовому уряді. І ось двадцять другого червня робітники Національних майстерень і всі викинуті з них разом вийшла на нову демонстрацію. До них приєдналися й робітники промислових підприємств. Йшли вони й вигукували: "Геть Установчі збори!", "Хай живе республіка!", "Геть уряд Ламартіна!", "Праці та хліба!" Ввечері почали споруджувати барикади, а на ранок їх було вже понад шістсот.
Тоді Установчі збори передали всю повноту влади військовому міністрові генералу Кавеньяку, надавши йому необмежені повноваження.
І почалося... Це було криваве пекло. Проти неозброєного народу висунули гармати, кинули кінноту, піхоту. Робітники не мали ані командирів, ані плану захисту, не мали зброї, ані пороху й куль. Саме лише каміння з бруківки. Але вони билися. Билися з непереверше-ним героїзмом і стійкістю. Серед них виявився колишній гусарський офіцер, палкий прихильних республіки. Звали його Керсозі. Він склав план оборони і сам керував боєм. Чотири доби тривала на барикадах безнадійна боротьба і гинули робітники, але билися — голодні, холодні й майже без зброї. А дрібні буржуа, ці відгодовані крамарчуки, стояли біля своїх крамничок і з тупою люттю й насолодою дивилися на загибель героїв.
А далі вже й бою не було. Була різанина. На робітників полювали, розстрілювали їх, топили в Сені або кидали у в'язниці, стріляли в камери крізь грати вікон і по кілька днів не виносили з камер забитих. Решта гинула з голоду, бо в'язнів зовсім не годували.
Крулікевич замовк. Завжди спокійний, сухуватий, він зараз не міг стримати свого хвилювання, наче щось душило його.
Вернер беззвучно ворушив губами, наче молився, Шевченко стиснув кулаки.
— Звірі, — сказав він нарешті. — Я думав, що тільки пани на це здатні.
— І до чого довели робітників. Не сплатить вчасно за свій темний і вогкий підвал — викидайся з дітьми геть. Звільнили з роботи — гинь з голоду. Працюють по шістнадцять годин на добу. Тепер скасували все, чого добилися взимку. Заборонено всі прогресивні газети, а видавців ув'язнено. Знов почали кидати за борги у в'язниці, а податків не скасували — навпаки, наклали ще нові, додаткові. Врожаю знов нема. Нема й роботи. Голод. Епідемії. Смерть. — Крулікевич сумно змовк.
— Так, але ж це було влітку. Ну, а тепер? Що там зараз, у цьому нещасному Парижі? — вигукнув Вернер. — Адже ж там стільки наших емігрантів. Що з ними?
На його скорботне запитання Крулікевич нічого не відповів, узяв свою безкозирку і підвівся.
— Ну, а у нас, в Польщі? — кинувся навздогін Вернер. — Невже... теж?
І не доказав, рвонувши сорочку в себе на грудях. Крулікевич мовчки, як сина, обняв його одною рукою, а другою погладив по плечу.
— Більше мужності, любий! — промовив він з несподіваною ласкою. — Треба бути загартованим. Це дуже сумно й трагічно, але ця кров пролилася немарно. На цьому прикладі люди навчаться боротися з капіталістами, як навчилися боротися з поміщиками. Пролетарі — народ тямущий. Іншим разом вони не вийдуть на демонстрацію голіруч. І зброя знайдеться, і солдатам розтлумачать, що робітник та селянин — їх рідні брати. Недурно пішла чутка, що й у нас, у "царстві мовчання", начальство почало підкручувати гайки. Певно, і наш Микола не спить спокійно в своєму пишному палаці, згадуючи Луї-Філіппа і барикади Парижа. Новин про щось у Росії поки що нема, та, певно, в багатьох державах тепер неспокійно. Прокинулись люди, бо скрізь прокотилась луна від паризьких гармат.
Крулікевич пішов, вони знов схопили свої вже пожовклі газети. Тепер чимало натяків у прогресивних газетах і навіть дзижчання "Северной пчелы" набуло в їх очах іншого змісту.
— А емігрантів забув? Таких, як Герцен та інші? А нас, ляхів? Учорашніх повстанців? А Міцкевича? Навіть такий ніжний лірик, як Шопен, там перетворився на бійця, загартував свою душу і пише полонези, що звучать як бойові марші повстанців. А тисячі чесних людей, які своєчасно втекли від Орлових та Дубельтів? — гарячково говорив Вернер.
— Ну що ж, — сказав нарешті Шевченко, — з усього ясно, що влада там лишилася в руках буржуа. Так-так! Селяни, як і за Бурбонів, тремтять за землю, яку їм дала революція дев'яносто третього року. Ремісники розорюються. Дворяни душили народ, але й ці крамарі...
— Але ж там є робітники. Це французькі гайдамаки. Адже робота на фабриках гірша рабства. Працюють по шістнадцять-сімнадцять годин на добу біля машини. Там людина — раб машини. У них швидко урветься терпець. Вийдуть на вулиці стихійно, як вулканічна лава, всенищівним потоком і своїх гнобителів — на ліхтарі!
— Вже вийшли. І ти чув, чим закінчилось?
Вони починала рахувати дні й години, коли може прибути оказія й принести нові листи, нові ребуси, нові газети й журнали. І нарешті просто замовкли, пригнічені жахливою відірваністю од усього світу.
Вернер часто зникав, бо в землянці не було місця для геологічної колекції, з якою він ще не впорався, а Тарас Григорович знову багато писав. Мабуть, під впливом кривавих подій на берегах Сени, знов згадав він часи Коліївщини і написав баладу "Швачка", про одного з ватажків тодішнього селянського повстання.