Макшеєв зблід від люті:
— І по-вто-рю! — відкарбував він по складах. — Шахраюєте і займаєтесь найбруднішою підлотною спекуляцією, ганебним гендлярством, що плямує честь дворянина і мундир, який ви носите!
І раптом, несподівано для самого себе, схопив вже порожню пляшку від рому і, замахнувшись нею, як дрючком, гримнув на весь голос:
— Геть! Геть звідси, падлюко!
З Корсакова вмить злетіла пиха й нахабна самовпевненість. Він злякано відсахнувся, хапаючи ротом повітря, і, зірвавши з цвяха шубу й шапку, зник, забувши лисиць.
Макшеєв, відсапуючись, поставив пляшку на стіл, викинув за двері корсаковські чемодани, потім одним ковтком допив свій прохололий чай, поклав на стіл креслярську дошку, взяв рейсфедер і схилився над своєю роботою.
Тарас Григорович догнав Жайсака далеко за казармою.
— Жайсак! Постій, Жайсак! Що трапилося? — кричав він, хапаючи за плече молодого табунника. — Навіщо віддав лисиць цьому шахраєві? Я тебе штовхаю, моргаю тобі, ати...
Жайсак зупинився і, ніби прокинувшись, глянув на Шевченка.
— Біда, Тарас-ага! Ібрай помер. Вчора від його батька приїхали. Ісхак та інші подалися на похорон. А Шаукен вночі народила хлопчика.
— Так що ж тут жахливого? — здивувався Кобзар. — Помер Ібрай — так царствіє йому небесне, а що байга буде, так ти ж сам про неї мріяв увесь час. Радіти треба, и не сумувати.
Жайсак журно глянув на Тараса Григоровича.
— А Молдабай?
— Який Молдабай?
— Родич Ібраїв. Той старий дід, що хоче одружитися з Кульжан. Вона тоді собі віку збавить. А Джантемирові аби не віддавати завдатку, який він одержав у рахунок калиму.
— Тьху, чорт! — вилаявся Шевченко. — А коли той Молдабай може з'явитися?
— За законом, тільки коли кінчиться рік сліз від дня смерті Ібрая, тобто після поминального асу, але...
— Так це ж чудово! — аж скрикнув Шевченко. — По-перше, поки вона в жалобі, ніхто не зможе її посватати, а за цей час такий старий жених може сорок разів дуба дати, а по-друге, за цей строк ти можеш добре заробити і забагатіти.
— Забагатіти!.. — гірко посміхнувся юнак. — От мені зараз треба грошей. Багато грошей. А де їх узяти? Бачиш, як ясачний начальник платить за хутро? За них в Жаман-Кала Ісай-паша, і Мєшка-майир, і лисий майир завжди давали мені по червоненькій. В Оренбурзі більше дають, але ж як туди дістатися? Від Жаман-Кала три дні їхати, а звідси...
І Жайсак безнадійно махнув рукою, потім додав:
— Та й закону у нас не завжди додержують, Молдабай — імам. Варт йому сказати: "Можна", і всі мовчатимуть. Він і тепер може приїхати, не чекаючи, поки пройдуть поминки. Нема кому за Кульжан заступитися. А мені і за три роки не набрати баранів на калим, і на весілля, і щоб прогодувати матір та жінку. Ех, Тарас-ага, дорогий! Нема ніде щастя бідній людині!
Шевченко щиро пожалів молодого табунника. Але треба було якось підбадьорити його, і поет рішуче вдарив його по плечу:
— От нетерплячий! Йому меду дають, а він одразу ложку вимагає. Навчись без ложки кашу їсти і не скигли, як баба. Мені теж гірко, та я ж не плачу. Тобто плакав і багато плакав, та сльози вже висохли. Злий я тепер, і від того легше стало. Допомогти тобі — допоможу. Жодної шкурки більше не продавай цьому мерзотникові. Принеси мені завтра двадцять штук. Спробую виручити за них більше: принаймні дешевше, як по десять карбованців, не віддам.
Коли Шевченко повернувся в землянку, ані Корсакова, ані його чемоданів там не було.
— Деж наш гість? — спитав він.
— Вигнав, — уривисто відповів Макшеєв і, знов розпалюючись, схвильовано заговорив: — Жайсак б'ється, наче птах у клітці, а цей нахаба на ньому багатітиме! Мало не пошпурив у нього вашу пляшку.
— Щиро кажучи, у мене теж свербіли руки виписати йому подорожню на мороз, — засміявся поет. — Ну та хай йому чорт! А от Жайсакові дійсно треба допомогти. Грошей надіслали мені небагато, і все ж я від себе даю червінця...
— І мені перед виїздом важкувато, — признався Макшеєв. — Але треба щось зробити для нього спільними силами.
— От так і мої друзі колись сушили собі голову, як мене викупити в Енгельгардта, — посміхнувся Шевченко, а потім Брюллов написав портрет поета Жуковського і його розіграли в лотереї. Вистачило тоді і на викуп, і мені на перший час.
— Лотерея? — перепитав Макшеєв. — Так, це добре вигадано. Але що б же таке розіграти?
Він глянув на стіни своєї землянки і погляд його зупинився на мисливській рушниці, на яку давно вже з заздрістю позирали Поспелов та Істомін. Чи варто тягти її назад в Оренбург? Ані в дорозі, ані там вона йому не знадобиться. І взагалі який з нього мисливець?
— Розіграємо на Жайсакове щастя рушницю! — вигукнув він. — На зло цьому шахраєві! Вона зовсім новенька. Я віддав за неї рівно двісті карбованців. От тільки не знаю, як улаштовують ці лотереї. Допоможіть, Тарасе Григоровичу. Ви у нас на всі руки майстер.
— Справа не складна. Напишіть список усіх знайомих коса-ральців та раїмців. Хай кожен сплатить вам вартість квитка й одразу віддасть вам гроші, навіть розпишеться навпроти свого прізвища. А потім наробимо квитків. Усі будуть порожні, а на одному буде напис: рушниця. Хай усі зберуться в найближче свято, і кожен тягтиме з кошика чи з торбинки квиток. Комусь-то прийде тоді й рушниця.
— Чудово, — весело відповів Макшеєв і одразу сів писати список учасників експедиції та уральських козаків, завзятих мисливців.
Другого ранку, взявши з собою рушницю, як хорошу принаду, Макшеєв вирушив в обхід. Поспєлов і Істомін одразу взяли по три квитки, з матросів поласилися на рушницю тільки двоє, проте уральці мало не всі замилувалися чудовою зброєю, і квитки пішли нарозхват.
— Ці очерети — справжній рай для мисливців, — казали вони, сплачуючи гроші. — Диких качок тут, гусей, лебедів — сила-силен-на. А звірів!.. Тільки встигай набивати й стріляти!
Квитків зробили вісімдесят, по п'ять карбованців кожен. Пообідавши, Макшеєв наказав сідлати його Зіроньку і помчав у Раїм спокусити ще й раїмців таким чудовим виграшем. Тут рушниця теж мала успіх, а розповідь про полювання на тигра справила на новачків таке враження, що Макшеєв повернувся ввечері в Косарал, не продавши тільки двох останніх квитків.