* Будьте обережні: тутлюди! (фр.)
Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету. Генерал зітхнув і похитав головою:
— Отак і гублять себе ці експансивні юнаки... І зараз він може вскочити в препогану історію. Але скільки ще в ньому свіжості, незіпсованості! Третій рік на службі, ащей досі запальний, як студент.
Генерал підвівся, підняв з підлоги забутий кашкет, ще раз похитав головою і подзвонив:
— Дожени пана Лазаревського, — наказав він кур'єрові, — і віддай їм їх кашкет.
Сумний і пригнічений повернувся Лазаревський в свою канцелярію і разом з Левицьким і Галевінським почав міркувати, чим і як допомогти Тарасу Григоровичу. Після довгих суперечок вони одностайно вирішили звернутися до полковника Матвєєва26, чиновника для особливих доручень при Оренбурзькому військовому губернаторі, якого вважали в Оренбурзі всесильним.
Матвєєв був з уральських козаків і засуджував в душі миколаївський режим, який дуже обмежував старі традиційні привілеї яїць-ких козаків. Людина щира й пряма, Матвєєв ненавидів безпідставні обіцянки й удавані розради. Вислухавши Лазаревського, він був явно зворушений і навіть схвильований. Лазаревський благав його залишити Шевченка в Оренбурзі, де були гуманні й освічені люди, хороші лікарі, була бібліотека й таке-сяке культурне життя. Полковник нічого не обіцяв, але наші юнаки вийшли від нього окрилені надією, були певні, що, у всякому разі, їх прохання не буде забуте.
Але, коли наступного дня Матвєєв переглянув справу Шевченка, виявилося, що наказ про зарахування поета в п'ятий лінійний батальйон, розквартирований частково в Орську, частково в суміжних фортецях, вже підписаний, а копію його повіз нарочний у Петербург у Військове міністерство.
Така поквапливість дуже здивувала Матвєєва. Він навіть послав вершника навздогін за нарочним, але фельд'єгер Відлер того ж ранку виїхав з Оренбурга назад у столицю і взяв нарочного в свій тарантас. Посланець Матвєєва, мало не загнавши коня, повернувся назад з першої поштової станції, так і не виконавши полковникового наказу.
III. НА ЖАЙЛЯУ!
На десятий день після смерті Шакіра повернулися до Джанте-мира його розвідники, надіслані в Семиріччя, щоб потай від інших аулів вибрати і закріпити за ним хороші літні пасовища в горах Алатау. Всі уже догадувалися, що цього року аул відкочує набагато далі, ніж завжди, тільки ніхто не наважувався розпитувати про це грізного бая.
Спізнившись, посланці одразу попрямували до Джантемира.
— Ну як? — спитав бай, не відповівши на їх салем.
— Слава Аллахові і пророку його, — відповів сорокарічний хазяйновитий Мурзабай, якому Джантемир довіряв більше ніж іншим. — Там за річкою Ілі вже тепло, а в горах ще сніг по коліна. Місце дуже хороше, вздовж річки, що живиться від величезного льодовика на хребті Кунгея. Нижче навколо — ліси, повні ягід, горіхів та різних фруктів.
— Знаю! — перепинив його Джантемир. — Закріпили ви його
за аулом?
— Аякже! Траву поперев'язували в дев'яти місцях біля водопою. Сніг порозгрібали і виклали чорним камінням твою тамгу на землі.
— А потім випаде новий сніг і занесе мою тамгу так, що й не відшукати! — насмішкувато кинув Джантемир. — Оце, як кажуть, порадували!
Вузькі щілинки його очей на плескуватому тлустому обличчі з набряклими щоками і мішками під очима обурено блиснули. Сидів він, схрестивши ноги, на білій кошмі навпроти входу, на почесному місці, яке лише зрідка уступав найважнішим гостям, сидів в маленькій тюбетейці на лисій голеній голові, широко розкинувши поли малинового шовкового халата, і вся його постать нагадувала страхітливого й потворного китайського ідола. Коли він розтуляв губи, видно було його рідкі й гострі зуби, що, наче ікла в хижака, виступали з рота.
— Даремно ти сердишся, Джантемир-ага, — спокійно зупинив його Мурзабай. — Ми й на стрімких скелях жовтою фарбою твою тамгу намалювали, і на старих ялинах зробили зарубки сокирою в багатьох місцях, а подекуди кору позрубували і на свіжій деревині розпеченим ножем тамгу випалили.
— О-то-то! — задоволено кивнув головою Джантемир. — Це ви добре вигадали. Ну, ідіть відпочивайте. Якщо не буде дощу, позавтра вирушимо в путь.
На світанку, коли Кумині вийшла з юрти і, дивлячись, як з-за грані землі виповзає криваве і ніби напівпрозоре сонце, заспівала свою скорботну пісню-жоктау, весь аул вже знав, що завтра почнеться кочівля.
Біля білих байських юрт зберігалися під повітками легкі літні юрти, в яких живуть на літньому пасовищі в горах. Всі три Джан-темирових жінки Зейнеб, товста Нурипа і Шаукен розбирали їх за допомогою двох служників і спритної Кульжан, дбайливо оглядали їх і казали служникам, яку почистити, а яку полагодити перед кочуванням. Поруч жигіти гострили на камені соїли, ножі і бухарські ятагани, наче збиралися не кочувати, а в баримту або в який наскок. В юртах жінки витрушували все з скринь і окремо складали потрібне влітку, відбирали собі і дітям найкращі оздоби і святковий одяг для урочистого виступу в путь, а старі люди готували риболовне приладдя, сіті, гачки та так звані "морди", щоб рибалити в степових річках та озерах, яких чимало зустрінеться їм в дорозі.
Шлях стелився їм далекий. Раділи йому тільки діти й підлітки, що їхатимуть верблюдами разом з матерями або верхи. Все, що зустрічатиметься їм у путі, буде для них розвагою і радістю. Але похмуро супилися чабани й табунники, для яких кочування було найважчою і найвідповідальнішою роботою.
Кумині хвилювалася: вона розуміла, що навіть для рідного сина не відклав би Джантемир початок кочування, а Жайсак ще не міг ані їхати верхи, ані навіть підвестися і встати на ноги без сторонньої допомоги. Кульжан, що, як і за життя Шакіра, кожного дня носила їм молоко і баранину, застала Кумині в сльозах:
— Щось трапилося, люба тіточко Кумині? — кинулася вона до вдови.
— Доведеться нам лишитися тут жатаками, стерегти зимівлю, — ковтаючи сльози, відповіла Кумині. — Жайсак ще не може їхати верхи. А тут ми з голоду помремо без худоби.
— А хіба верблюдом він не здужає їхати? Невже батько не виконав своєї обіцянки і не дав йому коня і верблюда?