Жайсак і Тайжан приборкували скакунів. Вони мали великий досвід і були винятково добрими їздцями, але при всій своїй силі та спритності важкий Тайжан першого ж дня двічі вилетів із сідла. На щастя, обидва рази бехнувся він у кучугури снігу, який вже трохи злежався після нещодавньої відлиги. Сніг пом'якшив удар. Кості не поламалися. Жайсак був значно легший і гнучкіший від Тайжана. Він лише раз вилетів із сідла і не розбився, потрапивши в яму, повну снігу, але струс при падінні віддався в плечі, покусаному торік вовками і він на три дні повернувся в аул.
— Піди, синку, до росіян, у них є лікар, — радила старенька Кумині.
— Не варт, ana! — відмахнувся молодий жигіт. — Нагрій мені торбинку піску. Я добре зігрію плече, і все минеться.
Одвідуючи аул, фельдшер Істомін дізнався про хворобу Жайсака і сам зайшов до нього, оглянув руку і плече, помастив йодом, зробив масаж і схвалив приварку з гарячого піску.
За час відсутності Жайсака Тайжан приборкав з допомогою молодших табунників п'ятьох огирів, і, коли Жайсак повернувся в табунний стан, усі вони, шалено гризучи вуздечки, вже сяк-так ходили під сідлом, та тільки сильний і спритний їздець міг на них утриматися. Коли ж спробував скочити на одного з них молодший табунник, кінь одразу затанцював на місці, потім звився дибки, з хвилину стояв свічкою і помчав його степом диким кар'єром, раз у раз кидаючи вгору круп і задні ноги. Вершник не всидів і, безпорадно змахнувши и повітрі п'ятами, розпластався на снігу зі зламаними ребрами та вивихнутою ногою.
Знов довелося арканити лютого жеребця. Знов Тайжан наказав прив'язати його до стовпа ременями з сириці і кілька разів жорстоко оперезав гострою, як жало, камчею. І потім нікому більше не довіряв цього буйного огиря, працював з ним сам з допомогою одного досвідченого табунника.
Минув ще тиждень. Озброївшись рушницями й гострими ятаганами, Жайсак і Тайжан, нічого не пояснюючи іншим табунникам, осідлали кожен по два жеребця і помчали далеко в степ. Рахім скакав за ними на Карайгирі, тримаючи на поводі двох інших Жайсакових жеребців Акбозада та Каркерата. Вони попрямували до балки, на дні якої текла крихітна річка, що впадала в Сирдар'ю. Верст за двадцять звідти текла друга така ж річечка, майже струмок.
Вони розрахували, що відстань між цими двома річками якраз дорівнює відстані, яку найчастіше встановлюють на байзі. І, давши коням перепочити, зробили перший спробний пробіг. Половину відстані Жайсак і Тайжан скакали на одному коні, ведучи другого на поводі, потім пересіли на того, який досі йшов без вершника, і так продовжували путь. А поруч із ними скакав Рахім на Карайгирі, теж пересідаючи в дорозі то на Акбозада, то на Каркерата.
Джантемирові коні прийшли до фінішу змилені та втомлені. Жигіти одразу вкрили їх повстяними попонами і почали повільно прогулювати, а Акбозад і Карайгир з Каркератом, яких Жайсак уже здавна привчив до перегонів на довгі відстані, ніби й не втомилися.
Давши коням відпочити, жигіти повернулися до табунного стану і в другій половині дня осідлали ще дві пари коней, проробили з ними той же шлях і повернулися, коли вже сутеніло.
Так у перший день випробували вони чотири пари вибраних для байги коней.
— Треба взяти ще одного чоловіка, — сказав Тайжанові Жайсак, — бож нічого у нас не вийде.
— Але кого нам дасть Джантемир — ще не відомо.
— Іце означало б провал усього нашого плану, — втрутився Рахім. — Я знаю, що треба зробити: мій приятель Ісмагул вміє тримати язика за зубами, і він на цілий рік старший від мене. І потім він знає все про Шаукен і про Кульжан, йому можна цілком довіритися.
Жигіти замислились. Ісмагул хороший хлопець, сміливий і чесний, але все ж таки справа серйозна: як наважитися довірити йому злих, напівдиких огирів.
— Так ви самі скачіть на цій п'ятірці найлютіших, а решта ж ходили під сідлом, он пара сірих і зовсім сумирні, — палко доводив Рахім. — Аза Ісмагула я ручуся. Він чудовий їздець.
Випадок розвіяв їх вагання.
Повернувшись в аул, жигіти застали сім'ю Джантемира надзвичайно схвильованою: незадовго до присмерку влетіли в аул якісь вершники з гучними зойками й криками:
— Ой Ібрай наш дорогий! Дорогий наш Ібрай! — репетували вони, пролітаючи повз байський будинок та білі юрти під оглушливе гавкання собак.
Зробивши проміж юрт два великих кола, вершники нарешті зупинилися коло білих юрт Джантемир-бая. Це були посланці від Зуль-карная зі звісткою про смерть Ібрая.
Прийняв їх сам Джантемир. Він докладно розпитав про останні дні юнака, померлого від туберкульоза спинного хребта, добре почастував приїжджих, вклав їх спати, а на ранок семиріченці зібралися додому в супроводі Ісхака і двох молодших братів Джантемира на похорон.
Кульжан була в розпачі. Майбутнє встало перед нею в огидному образі Молдабая, старезного, беззубого, тремтячого ласолюбця. Марно Зейнеб і Нурипа, Маржан та інші ближчі подружки намагалися її втішити. Слова застигали у них на вустах, коли згадували того Молдабая.
Нарешті семиріченці поїхали. Рахім кинувся до сестри, але Зейнеб не пустила його.
— Залиш її, Рахім. Вона в такому горі. Плакала, бідолашна, всю ніч і весь ранок. Оце тільки заснула. Не буди її. Коли в людини горе, сон допомагає: уві сні геть усе забувається, і найнещасніший відпочиває і набирається сил.
Рахім не був згодний з доброю байбіше, але промовчав, а коли жінки вийшли в суміжну кімнату, вмить прослизнув до Кульжан і розбудив її. Дівчина прокинулась і з ніжною і радісною посмішкою потяглася до брата, але в ту ж мить наче крижаним ножем різонуло її серце, весела посмішка збігла з вуст, і личко скривила гримаса невимовного болю. Вона хотіла щось сказити, але Рахім затулив їй вуста долонею і зашепотів на вухо, поспішаючи і плутаючись від хвилювання:
— Не плач, Кульжан-джан. Я розкажу тобі велику таємницю, тільки дай слово, що мовчатимеш. Незабаром буде байга. Жайсакові коні переможуть, він одержить багато-багато баранів і забагатіє, а ще ж цілий рік до асу буде рік плачу за Ібраєм, і в цей час ніхто не зможе тебе засватати, а потім Жайсак тебе засватає, і ти будеш його дружиною, і ніколи не покинеш нашого аулу.