Поки йшли танці, Тарас Григорович сидів в кутку з лікарем Кіль-кевичем, з яким познайомився ще восени. Лікар і раніше чимало чув
ЗІнаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
305
про Шевченка, співчував його гіркій долі і при першій же зустрічі відчув до нього щиру приязнь.
В цей різдвяний вечір розмова почалася з театру, який так гостро згадався їм обом після цієї аматорської вистави. Кількевич був людина літня, мав уже років сорок п'ять, але й тепер, як і в юні роки, захоплювався театром. Що два роки брав він відпустку і їхав, як він казав, "по культуру" в Москву або в Петербург. Звичайно, сьогодні їм обом згадався і Щепкін153, і Каратигін154, і Глінка, і Гулак-Арте-мовський155, і багато інших діячів мистецтва. Шевченко розповідав про своє знайомство з цими корифеями сцени. А коли розмова торкнулася драматургії, признався, що й він "зогрішив" п'єсою "Назар Стодоля", але сказав, що драматургія не вабить його, бо вірші та проза живуть на папері повноцінним життям, а от п'єса без театру втрачає значну частину своєї життєвості,
— Аякже Шекспір? — спитав лікар.
— Шекспір — виняток, він — геній. Все в ньому геніальне: і сюжет, і характери. Такий глибокий текст може існувати і самостійно, без театру.
— А хіба в наші часи життя не постачає нам сотні трагедійних сюжетів? Та ваші власні поеми — хіба не трагедії зруйнованого життя, розбитого кохання?
Шевченко посміхнувся:
— Щодо часу... Звичайно, наш час дещо спрощує сюжетний вузол: нема більше неперехідних бар'єрів між різними вірами та народами, які бували колись: католик та православна, або лютеранин та православна часто одружуються. Але один бар'єр лишається непорушним: між паном і кріпаком. На одному боці — право і сила, на другому — жахливі злидні й безправ'я...
— Помиляєтесь, любий поете! Живі ще й інші бар'єри. Хочете, дам вам сюжет, та не вигаданий, а справжній, живий факт з віденського життя? В нашому давно ліквідованому Віденському університеті вчився зі мною син одної литовської графині. І от закохався він до нестями в доньку багатого єврея-купця. Дівчина дійсно була красунею, і було їй сімнадцять років. Батько сам водив її до гімназії і на бульвар, щоб ніхто не міг з нею познайомитися або залицятися до неї, бо сватав її багатий банкір з Любська. Але кохання така штука — самі знаєте... І не один раз сиділа красуня біла вікна, виглядаючи молодого студента, мого однокурсника. Коли батько йшов у своїх справах, він залишав з донькою наймичку, непідкупну й невблаганну наглядачку. Але дівчина прочитала в якомусь романі, як коханці спускаються одне до одного шовковою драбиною, взяла шовку й собі сплела таку драбинку і ввечері, коли наймичка спала, а студент стояв на вулиці під вікном, спустилася до нього з вікна. Та не вміли вони ховатися, не пішли десь далі: стоять собі й звіряють одне одному своє кохання. А батько був удома, вийшов надвір й почув їх розмову, схопив сокиру і, як скажений, вибіг на вулицю та й зарубав молоденького студента.
— А вона?
— Побачивши забитого хлопця, в нестямі підняла з землі ту ж саму сокиру — і де та сила узялася, — вдарила нею рідного батька, та так, що до обуха вгородила йому сокиру в груди... Три дні марно шукали її, а вона тієї ж ночі втопилася в Вілії156.
— І все тільки тому, що вона єврейка, а він литовець...
— Ото жто й воно! — усміхнувся лікар. — Ось вам і ще бар'єр. Чекатиму тепер від вас якщо не поеми, то принаймні балади.
— Боюсь, що таки доведеться написати, — жартома зітхнув поет. — А поки що ходімо потанцюємо.
Танці тривали до третьої години ночі. їхати вночі додому через вовків ніхто не наважився, тому раїмці розібрали офіцерів по своїх хатах та юртах, а матросів і козаків улаштували в казармі.
Тараса Григоровича запросили до себе Цибісови, пересвідчившись, що він зовсім не збирається залицятися до їх доньки. Весь час, поки вони йшли з ним додому, поки стелили постіль і роздягалися, батько гірко скаржився на залицяльників смаглявої Людочки.
— Найгірше доводиться їй, — казав старий, — наприкінці місяця, коли вони ще не провітрили голови після пиятики, одержавши двадцятого платню. Тільки й бійся, щоб якийсь мерзотник не скривдив.
Так і заснув Тарас Григорович під буркотіння старого, а вранці, поки мати з донькою готували святковий сніданок, Шевченко намалював на білій, нефарбованій дошці їх стола величезну карикатуру, майже на два аршини завдовжки: в одному кінці її був будинок Ци-бісова. На ґанку сиділа Людочка в обіймах матері, а через увесь ра-їмський плац тяглася до них довга низка залицяльників, які несли їй хто квіти, хто власне розбите серце, хто довгий лист. Всі тут були: і поручик Ейсмонт157 і Богомолов, і лікар Лавров, і прапорщик Нуда-тов, і Соловйов, і лікар Кількевич, і всі інші жителі Раїмського форту, а над самою Людочкою височіла монументальна постать батька. Він погрожував усім лицарям здоровенною ломакою.
Довго реготала сім'я Цибісових, побачивши цей малюнок, довго показували його родичам, знайомим і навіть всім зображеним там залицяльникам, аж поки з часом він не почав стиратися.
На третій день свята раїмці з своїми музиками приїхали в Кос-арал з візитом-відповіддю. Знов був обід, танці, вечеря. Знов жартували, сміялися, багато пили, і за всією цією метушнею ані Шевченко, ані Вернер, ані інші учасники експедиції не мали коли сумувати.
Новий рік зустрічали тихо і скромно у Бутакова. Випили по келиху шампанського, побажали один одному всього найкращого і за годину тихо розійшлися.
Але Тарас Григорович відзначив цю новорічну ніч ще й коротеньким віршем про те, що вже другий рік минув, відколи йому заборонили писати, а він все ж таки пише і в добрий час починає третій рік своєї таємної творчості158.
VII. ДВА ЗАДУМИ
Якраз у ці дні Джантемир несподівано викликав Жайсака:
— Ось що, — сказав він молодому табунникові, упевнившись, що ніхто їх не підслухує. — За місяць-півтора Шаукен має народити мені дитину. Якщо буде син, я влаштую великий той і байгу, отже, відбери з мого табуна кращих двох— і трьохрічок і починай їх об'їжджувати, а потім привчи їх до довгої швидкої скачки. Я на тебе цілком покладаюся, але щоб жодна душа не здогадалася, що ти їх готуєш до байги. Ми оголосимо її не за місяці, а за тижні. Тоді хай кожен ставить свого коня таким, який він є, а ми поставимо... хе-хе! Тоді мої коні будуть першими, і слава про мій табун знов рознесеться по всьому степу.