Світлій пам'яті мого діда, кирило-мефодіївського братчика, Олександра Даниловича Тулуба, присвячую.
ЧАСТИНА ПЕРША
І. У ЧОРНЙ ЮРТІ
На весняному сонці опівдні підтає сніг, і коли вітер шалено мчить понад степом, — не рине він разом із вітром поземним потоком, а мирно лежить на землі блискучим вологим зибом. Тоді схожий степ на безкрає замерзле море і в сонячний день сяє і міниться віддзеркаленим світлом, наче й сам випромінює це брильянтове сяйво.
На пагорбах і вздовж вибоїв — великі чорні плями таловин. Вони парують прозорою перлистою парою, і такі ж легкі й прозорі хмаринки тануть у сліпучому ясно-блакитному небі.
Джантемир-бай розкинув свій аул в неглибокій улоговині в кількох верстах від Орська2. Добра була ця зимівля, не вперше повертав сюди Джантемир. Уздовж річки Ор тягся густий очерет. Отари паслися поруч, на сирті, де послужливий вітер здував зайвий сніг, так що вівці й коні самі здобували собі взимку з-під снігу корм, а в хуртовину ховалися від негоди в улоговині, де, крім юрт, стояв будинок Джантемир-бая і кілька повіток для різного майна.
У великі морози Джантемир місяців на три-чотири перебирався з юрти в будинок, але з першою відлигою повертався в свої білі юрти, а чорні юрти його родичів, челяді та тюленгутів розсипалися схилом улоговини, суворо дотримуючись старшинства і залежності від бая: що новіша була юрта, то ближче стояла вона до білих байських юрт, а далі, зовсім на відшибі, темніли старенькі жалюгідні юрти бідарів, жатаків, які за недоїдки та старе шмаття працювали на бая від світанку до смерку. І далі всіх, мало не на пасовищі, ледве витримуючи натиск степового вітру, стояла стара чорна юрта такого ж старого табунника
Шакіра. Вітер задував у неї з усіх боків: і крізь ветху повсть, і крізь тундук, і тому, що вхідна запона погано прилягала до одвірків.
Понад сімдесят було вже старому Шакірові. А втім, ніхто в аулі добре не знав його справжнього віку. Для них був він чужинець. Тринадцять років терпляче пас він або байську отару, або байський табун — і ось уперше надовго заслаб.
Під руське Різдво раптом знялася хуртовина. Не встигли чабани вчасно зігнати отару до рятівної улоговини. Злякані вівці кинулися в глиб степу, а розгублені чабани безпорадно борсалися, затиснуті проміж ними. Отара мчала повз табун білобородого Шакіра, і старий табунник одразу зрозумів усе. Свиснувши вівчарок, він обігнав отару верхи і зустрів її гучними криками, лясканням батога і лютою атакою досвідчених вівчарок. Отара спинилася, звернула в належний бік і без втрат рушила до улоговини.
Рятування отари дорого обійшлося старому Шакірові. Важке запалення легенів звалило його на третій день. Жінка його, Кумині, напувала хворого гарячим чаєм з молоком, розтирала баранячим салом і обкладала торбинками гарячого піску. Вижив Шакір, та здоров'я до нього не повернулося. Він був такий слабкий, що годинами лежав нерухомо, надсадно кашляв. І вночі обливався виснажливим липким потом.
Довідавшись про врятування отари, зраділий Джантемир розщедрився і подарував Шакірові, крім двох баранів, тонконоге лоша від одної з найкращих кобил свого табуна. Лоша було дуже кволе, бо Джантемирів син Ісхак так заганяв торік жеребну кобилу, гасаючи нею по півдня, що новонароджене лоша три дні не стояло на ногах і вже думали зарізати його на м'ясо, та діти з плачем випросили йому життя.
Шакір недурно був табунником. Він одразу зрозумів, що з цього маленького замореного лошати виросте чудовий кінь, і, коли бай прислав йому свій подарунок, — радісно здригнулося серце старого, і він наказав дружині щодня товкти для лошати дві жмені проса і варити пшоняну кашу.
— Шакіре, дорогий, — стогнала старенька Кумині, — глянь на себе. В тебе сама шкіра та кістки, а ти відмовляєшся від лошати-ни! Ти хворий. Тобі треба видужати. Ніхто не піде за нас працювати, а без роботи — помремо ж від голоду.
— Нічого, нічого! І так видужаю. Але з нього такий виросте кінь, що на будь-якій байзі усіх переможе, — уперто відповідав Шакір, захлинаючись кашлем. — І недовго доведеться вам його підгодовувати: вже тане сніг — весна. Підемо на жайляу, а там він сам себе прогодує.
І Кумині, ковтаючи сльози, покірливо товкла просо у великій дерев'яній ступі і підкидала в огонь кізяків.
Поки хворів батько, Жайсак, син Шакірів, пас байський табун. Перші дні старий довго тлумачив синові, що робити в тому чи іншому випадку, але згодом побачив, що Жайсак добре на всьому розуміється і можна за нього не хвилюватися.
Напровесні вовчі зграї ставали дедалі нахабніші і все ближче й ближче підкрадалися до людського житла, все частіше доповідали Джантемирові його чабани, що зникло вночі з отари два курдючних барани або дві овечки, а іноді не дораховувалися і верблюденяти або лошати. Джантемир поїхав до Орської фортеці просити коменданта, генерала Ісаєва3, щоб той влаштував велику облаву на вовків. Але генерал відповів, що частина гарнізону виступила проти ватаг повстанця Кенесари Касимова4, а решті ніколи полювати. Проте, співчуваючи баєві, подарував йому добру мисливську рушницю і два пістолі. Повернувшись додому, Джантемир віддав рушницю синові Ісхакові, якого завжди посилав на допомогу табунникам, коли вовче виття лунало ближче й загрозливіше.
Ісхак був ще парубком і пестуном усієї родини. Неохоче підкорявся він батьківським наказам, бо вважав, що є в батька і без нього досить табунників та чабанів. Коли ж він дістав рушницю, забажалося йому якнайшвидше навчитися влучно стріляти, щоб відзначитися як стрілець на якомусь урочистому тої. Почувши, що в найближчому аулі готується весілля його приятеля, байського сина, Ісхак кілька днів сумлінно вправлявся в стрілянні, потім осідлав улюбленого скакуна, нікому не сказав ні слова і помчав на весілля, залишивши при табуні самого Жайсака.
Тієї ночі вовча зграя підкралася до табуна ближче, ніж звичайно. Злякані коні нервово пряли вухами, прислухаючись до вовчих голосів. А коли в темряві заблискотіли зелені вогники їх очей, коні зовсім перестали пастися, збилися всі докупи: лошата з кобилами всередині, а жеребці оточили їх щільним колом, щоб копитами відбити напад хижаків.