В старім гнізді

Сторінка 9 з 17

Черкасенко Спиридон

Микола Луїсич. Хи-хи-хи... (П'є).

Всеволод. Ти, тату, справжній філософ.

Іполіт Миколаївни А тц-ж як думав? Не тобі пара... Чи він у тебе, Ліно, завжди такий нудний?.. Та й не диво, —служить на залізниці. Знаєш що? Кидай свою службу та переходь знов до батька: ти любиш працювати, а у мене є за що зачипиться. А. то з Сержа, бачу, мало толку буде.

Всеволод. Ну, ні, дякую; мені й на залізниці добре. А у вас тут страшно: ще без жінки зостанешся.

Іполіт Миколаевич. Хе-хе-хе, дурашка. А там хіба не страшно? З Ліною, хлопче, скріз страшно. Оттам ще на залізниці... Не люблю я ваііїих дам: розряжені, розпин-дючені, обвішані, наче що й путнє, а такі квочки, нівроку їм, і балакають, як кухарки: єздіють, куфня, каклє-ти... Пху! аж гидко! Ти мабуть почуваєш себе царицею між ними, Ліно?

Ліна (сміється). Як раз... з язика не зпускають.

. Іполіт Миколаевич. То й добре, голубко. Виходить, що заздрять, цікавляться. Не будь ти така красуня помітна, повірь, жадна' собака й не гавкнула-б. І сови та пугачі на сонце пищать.

Ліна. І вигадаєте-ж...

Всеволод. Коли я вийду, на перон та стану ходити на. голові, то всі також почнуть балакати про мене... Заздрять, чи що по-вашому?

Ліна. Фі, Всеволоде! (Встає).

Іполіт Миколаевич. Ти нічого не розумієш, марудо... Чого їй встала, Ліно? Не хочеш? Може молока?

Ліна. Ні, досить. Дякую за вечерю. (Йде в кімнату).

Іполіт Миколаевич. Образив, хлопче. Ото-ж іди, проси прощення, а то погано буде, хе-хе-хе... Мабуть і я годі... Спасибі!

(Всі встають. Микола Лукич хутко ховає шматок хліба в пазуху і йде. в кімнату. За ним Всеволод).

Іполіт Миколаевич. "О-ох... (Сідає на східцях і закурює цигару),

(Ольга і Йван прибирають зі стола. Маруся виходе й помагає їм).

Ольга. Молоко й масло в льодовню, чуєш, Марусю?.. Однеси масло й молоко в льодовню!

Маруся. Зараз. (Бере і йде по східцях). Пустіть, пане.

Іполіт Миколаеаич (озирається). Що? га?.. пустіть?.. Ну, йди.

(Через хвилину зі стола прибрано. Іван виходить в їдальню).

Ольга. Покійної ночі, тату. Йду спати.

Іполіт Миколаевич. Будь здорова... Ви-б ще погуляли з Ліною: зараз після вечері спати вадить.

Ольга. Та ми ще посидемо у кімнаті, поговоримо.

Іполіт Миколаевич. Ну, йди з Богом!

(Ольга йде в кімнату).

Маруся (виходить з правого боку і йде по східцях, в руках у неї порожній глечик). Пустіть, пане!

Іполіт Миколаевич (жартливо). А як не пущу?

(Миколай Лукич виходить із їдальні і нишком стає за дверима. Впродовж всієї розмови він ласо дивиться на Марусю, роззявивши рота, навіть висувається із-за дверей).

Маруся. Пустіть, не жартуйте, ще побачуть.

Іполіт Миколасвич. А коли не побачуть, то нічого?.. У-ух, ясочко моя! (Хапає її за руки, тягне до себе на коліна й обнімає).

(Серж з'являється з правого боку з рушницею; побачивши таку сцену, хутко зникає назад).

Іполіт Миколаввич, Хіба ти не кохаєш мене, гостроноса?

Маруся. Пустіть, пане, побачуть.

Іполіт Миколаввич. Ну, ніхто не побачить: пішли всі спати. (Цілує її).

(Серж з'являється з-за веранди, тихенько крадеться до їх і стріляє майже над головами у них).

Маруся. Ой, лишенько! (Зхопивтись, випускає глечика, котрий падає й розбивається; вона хутко зникає в кімнаті, звідкіля вибігають перелякані Всеволод, Ліна і'Ольга. Миколай Лукич, перелякавшись, хутко шкандибає в їдальню).

Іполіт Миколаввич. Фу... чорт!.. (Хапається за серце).

Всеволод (дивиться на розбитий глечик). Що тут таке?

Серж (береться за живіт од реготу). Ха-ха-ха-ха... ха-ха-ха...

(Під осокорами з'являється дід Гнат з торохкалом в руці і здивований стає коло орелі).

ЗАВІСА.

Дія третя

Декорація та, що і в другій дії. На веранді Іван готує

до чаю.

Ольга (зходить по східцях і придивляється). Хтось наче приїхав?.. Хто-ж такий?..

Іван. За осокорами не видко, а по голосу, здається, пан Шах.

Ольга (підходить до орелі). Невже... він..., Матвій Львович?.. Він... Іде сюди... (з радісною усмішкою сідає на лавці).

Шах (виходить з правого боку). Добривечір, Ольго Іполітовно!.. Ви одна? А де-ж ваші?

Ольга. Наші., наші в кімнаті.

Шах. А Ильєнків ще не було? Я думав, що їх застану у вас. Ми вчора умовились зібратись у вас.

Ольга. А як-би їх не було, то хіба сами й не заїха-ли-б ніколи?.. Сідайте. Наші незабаром вийдуть, та й Ильєнки мабуть зараз заявляться, і вам не довго прий-деться нудитись зо мною. (Непевно сміється).

Шах (сідає коло Ольги). На такі речі, Ольго Іполітовно, дуже важко одповідати. Бо, коли мовити правду, що ви помиляєтесь і що я завжди радий розмовляти з вами, то самий тон, яким промовили ви зараз, од-бірає щирість моїх слів, і вони здаються непевними.

Ольга. Який тон?.. Тон, як тон. Я хотіла висловити тільки те, що промовила^ бо не можу навіть уявити собі, як воно вам ні з сього, ні з того стане весело зо мною, коли другім сумно.

Шах. Навіщо надмірність, Ольго ІполітОвно. Кфли чоловік випадково зустрінеться з другим, то невже він має право завчасно вимагати веселої чи нудної розмови? Буває иноді єдине слово поверне бесіду, або на дуже веселе, або на дуже сумне,—як трапиться. І чому ви думаєте, що з вами доконче мені буде сумно?

Ольга. Така я вже вродилась, що носю з собою скрізь, мов прокляття, свою тугу та печаль і другім завдаю смутку. Леонид Платонович каже, щб це тим, що життя моє нікчемне.

Шах. Не знаю, яке життя ваше, але чудно чути мені отаке. Я цього не помічав.

Ольга. Не диво. Для того, щоб побачити що-небудь в чоловікові, треба перш помітить самого чоловіка. А воно якось виходить завжди так, що мене ніхто не помічає.

Шах. Хм... Одначе ви вправду промовили: з вами важко говорити.

Ольга (сміється). О, бачте, сами признались.

Шах. Та їй-Богу... (Сміється). Ви якось так повертаєте, розмову, що не знаєш, як одповідати.

Ольга. Ну, не буду, годі... Порадьте-ж, що мені діяти, щоб стати иншою?

Шах. На те, щоб давати пораду, треба знати причини вашого... Як би це так висловити... ваших ворожих відносин до людей.

Ольга. Ворожих?

Шах. Вибачте, може я образив вас. Але мені здається, що ви маєте якусь потайну злість на людей, ви не любите їх.

Ольга. Любити людей? А за віщо-ж їх любити? Шах. Як за віщо?

Ольга. Чи не за те, бува, що од їх не чуєш ніколи доброго слова, що вони навіть не помічають тебе, а коли хто й зверне на тебе милостиву увагу, то починає говорити з тобою або-ж глузуючи, або з жалем, підкреслюючи тим самим твоє безталання! Чи не за те х любити, що не бачила від них ніколи краплини щастя?