Микола Луїсич. Хи-хи-хи... (П'є).
Всеволод. Ти, тату, справжній філософ.
Іполіт Миколаївни А тц-ж як думав? Не тобі пара... Чи він у тебе, Ліно, завжди такий нудний?.. Та й не диво, —служить на залізниці. Знаєш що? Кидай свою службу та переходь знов до батька: ти любиш працювати, а у мене є за що зачипиться. А. то з Сержа, бачу, мало толку буде.
Всеволод. Ну, ні, дякую; мені й на залізниці добре. А у вас тут страшно: ще без жінки зостанешся.
Іполіт Миколаевич. Хе-хе-хе, дурашка. А там хіба не страшно? З Ліною, хлопче, скріз страшно. Оттам ще на залізниці... Не люблю я ваііїих дам: розряжені, розпин-дючені, обвішані, наче що й путнє, а такі квочки, нівроку їм, і балакають, як кухарки: єздіють, куфня, каклє-ти... Пху! аж гидко! Ти мабуть почуваєш себе царицею між ними, Ліно?
Ліна (сміється). Як раз... з язика не зпускають.
. Іполіт Миколаевич. То й добре, голубко. Виходить, що заздрять, цікавляться. Не будь ти така красуня помітна, повірь, жадна' собака й не гавкнула-б. І сови та пугачі на сонце пищать.
Ліна. І вигадаєте-ж...
Всеволод. Коли я вийду, на перон та стану ходити на. голові, то всі також почнуть балакати про мене... Заздрять, чи що по-вашому?
Ліна. Фі, Всеволоде! (Встає).
Іполіт Миколаевич. Ти нічого не розумієш, марудо... Чого їй встала, Ліно? Не хочеш? Може молока?
Ліна. Ні, досить. Дякую за вечерю. (Йде в кімнату).
Іполіт Миколаевич. Образив, хлопче. Ото-ж іди, проси прощення, а то погано буде, хе-хе-хе... Мабуть і я годі... Спасибі!
(Всі встають. Микола Лукич хутко ховає шматок хліба в пазуху і йде. в кімнату. За ним Всеволод).
Іполіт Миколаевич. "О-ох... (Сідає на східцях і закурює цигару),
(Ольга і Йван прибирають зі стола. Маруся виходе й помагає їм).
Ольга. Молоко й масло в льодовню, чуєш, Марусю?.. Однеси масло й молоко в льодовню!
Маруся. Зараз. (Бере і йде по східцях). Пустіть, пане.
Іполіт Миколаеаич (озирається). Що? га?.. пустіть?.. Ну, йди.
(Через хвилину зі стола прибрано. Іван виходить в їдальню).
Ольга. Покійної ночі, тату. Йду спати.
Іполіт Миколаевич. Будь здорова... Ви-б ще погуляли з Ліною: зараз після вечері спати вадить.
Ольга. Та ми ще посидемо у кімнаті, поговоримо.
Іполіт Миколаевич. Ну, йди з Богом!
(Ольга йде в кімнату).
Маруся (виходить з правого боку і йде по східцях, в руках у неї порожній глечик). Пустіть, пане!
Іполіт Миколаевич (жартливо). А як не пущу?
(Миколай Лукич виходить із їдальні і нишком стає за дверима. Впродовж всієї розмови він ласо дивиться на Марусю, роззявивши рота, навіть висувається із-за дверей).
Маруся. Пустіть, не жартуйте, ще побачуть.
Іполіт Миколасвич. А коли не побачуть, то нічого?.. У-ух, ясочко моя! (Хапає її за руки, тягне до себе на коліна й обнімає).
(Серж з'являється з правого боку з рушницею; побачивши таку сцену, хутко зникає назад).
Іполіт Миколаввич, Хіба ти не кохаєш мене, гостроноса?
Маруся. Пустіть, пане, побачуть.
Іполіт Миколаввич. Ну, ніхто не побачить: пішли всі спати. (Цілує її).
(Серж з'являється з-за веранди, тихенько крадеться до їх і стріляє майже над головами у них).
Маруся. Ой, лишенько! (Зхопивтись, випускає глечика, котрий падає й розбивається; вона хутко зникає в кімнаті, звідкіля вибігають перелякані Всеволод, Ліна і'Ольга. Миколай Лукич, перелякавшись, хутко шкандибає в їдальню).
Іполіт Миколаввич. Фу... чорт!.. (Хапається за серце).
Всеволод (дивиться на розбитий глечик). Що тут таке?
Серж (береться за живіт од реготу). Ха-ха-ха-ха... ха-ха-ха...
(Під осокорами з'являється дід Гнат з торохкалом в руці і здивований стає коло орелі).
ЗАВІСА.
Дія третя
Декорація та, що і в другій дії. На веранді Іван готує
до чаю.
Ольга (зходить по східцях і придивляється). Хтось наче приїхав?.. Хто-ж такий?..
Іван. За осокорами не видко, а по голосу, здається, пан Шах.
Ольга (підходить до орелі). Невже... він..., Матвій Львович?.. Він... Іде сюди... (з радісною усмішкою сідає на лавці).
Шах (виходить з правого боку). Добривечір, Ольго Іполітовно!.. Ви одна? А де-ж ваші?
Ольга. Наші., наші в кімнаті.
Шах. А Ильєнків ще не було? Я думав, що їх застану у вас. Ми вчора умовились зібратись у вас.
Ольга. А як-би їх не було, то хіба сами й не заїха-ли-б ніколи?.. Сідайте. Наші незабаром вийдуть, та й Ильєнки мабуть зараз заявляться, і вам не довго прий-деться нудитись зо мною. (Непевно сміється).
Шах (сідає коло Ольги). На такі речі, Ольго Іполітовно, дуже важко одповідати. Бо, коли мовити правду, що ви помиляєтесь і що я завжди радий розмовляти з вами, то самий тон, яким промовили ви зараз, од-бірає щирість моїх слів, і вони здаються непевними.
Ольга. Який тон?.. Тон, як тон. Я хотіла висловити тільки те, що промовила^ бо не можу навіть уявити собі, як воно вам ні з сього, ні з того стане весело зо мною, коли другім сумно.
Шах. Навіщо надмірність, Ольго ІполітОвно. Кфли чоловік випадково зустрінеться з другим, то невже він має право завчасно вимагати веселої чи нудної розмови? Буває иноді єдине слово поверне бесіду, або на дуже веселе, або на дуже сумне,—як трапиться. І чому ви думаєте, що з вами доконче мені буде сумно?
Ольга. Така я вже вродилась, що носю з собою скрізь, мов прокляття, свою тугу та печаль і другім завдаю смутку. Леонид Платонович каже, щб це тим, що життя моє нікчемне.
Шах. Не знаю, яке життя ваше, але чудно чути мені отаке. Я цього не помічав.
Ольга. Не диво. Для того, щоб побачити що-небудь в чоловікові, треба перш помітить самого чоловіка. А воно якось виходить завжди так, що мене ніхто не помічає.
Шах. Хм... Одначе ви вправду промовили: з вами важко говорити.
Ольга (сміється). О, бачте, сами признались.
Шах. Та їй-Богу... (Сміється). Ви якось так повертаєте, розмову, що не знаєш, як одповідати.
Ольга. Ну, не буду, годі... Порадьте-ж, що мені діяти, щоб стати иншою?
Шах. На те, щоб давати пораду, треба знати причини вашого... Як би це так висловити... ваших ворожих відносин до людей.
Ольга. Ворожих?
Шах. Вибачте, може я образив вас. Але мені здається, що ви маєте якусь потайну злість на людей, ви не любите їх.
Ольга. Любити людей? А за віщо-ж їх любити? Шах. Як за віщо?
Ольга. Чи не за те, бува, що од їх не чуєш ніколи доброго слова, що вони навіть не помічають тебе, а коли хто й зверне на тебе милостиву увагу, то починає говорити з тобою або-ж глузуючи, або з жалем, підкреслюючи тим самим твоє безталання! Чи не за те х любити, що не бачила від них ніколи краплини щастя?