— Лишенько моє,— клопоталась Євдоха,— щоб рідного брата та з хати виганять. Який сором! Чоловік за кілька років приїхав, так і хліба того не даси. А бодай ти, сину, подавився ним.
— Е-е, сором, сором. А їм не сором мене грабувати, шкуру стягати з мене?
— Та хто з тебе стягає її — з такого стягнеш?
— Е, стягнеш... стягнеш... Хоч би вже ви мовчали.
— Нічого, мамуню,— відповів Панас Федорович,— все одно я швидко поїду. Я хотів тут у вас спочити, поправиться, а не довелось. Що ж поробиш. Поїду знову на старе місце.
— І краще, сину, зробиш, де вже тут поправляться. Сам бачиш, як живем,— плачучи, говорила стара.
— І силувать не станемо: коли поїдеш, то їдь,— зауважив Гришка.
Юрко весь час дико й незрозуміло дивився на всіх, але врешті підскочив до Панаса, й почав його бить, і при цьому голосно кричав.
— Що ти робиш, Юрку? — присікалась до нього Євдоха.
— А цого він тут, хай їде собі.
— Так то ж дядя, Юрку.
— Е, дядя. Пан то цузий.
Юрко дико закричав і вискочив із хати.
— Ну, як же з землею бути, Гришо? — зітхнувши, запитав Альошка.
— Так, як я сказав, так і буде.
— Значить, ділиться не хочеш?
— Нічого ділиться.
— Ну, як знаєш. Значить, доведеться подавати в суд. Нічого не поробиш.
— Хоч і головою наложись,— крикнув Гриша.
— То ще побачимо, хто головою наложиться. Суд покаже краще нас,— спокійно відповів Альоша й вийшов із хати, стукнувши дверима.
А Гриша довго ще клопотався. Звечора він допізна сидів за столом. Обпершись на руку, встромивши очі в одну крапку, сидів непорушно, про віщось напружено думаючи.
Вночі він довго не спав, і було чути, як він перевертався з боку на бік і важко зітхав. Тільки цвіркун верещав лагідно й безтурботно.
Щоб не чути клопоту, Панас Федорович увечері часто виходив з дому. Раз він вийшов на майдан і там гуляв коло церкви. Проходячи повз школу, несподівано почув сердитий голос у дворі Дудки.
___Де утята, кажи мені! — грубо присікувався старий
Дудка.
— Не знаю, тату, вони тут усі були,— полохливо виправдувався жіночий голос.
— Як усі, коли зараз немає? Де вони поділись?
— Та звідки ж я знаю?
— А хто ж тут знає? Я повинен за цим слідить? Ти тут цілісінький день лежиш у холодку, та ще й за утятами важко тобі подивиться. Усе тобі книжки та книжки.
— Та невже ж таки мені, тату, тільки за утятами дивиться?
— А що ж ти, пані велика, що не можеш подивиться? Ти думаєш, як ти учителька, так уже й спочивай у холодку? Я тобі покажу учительку таку, що й кров'ю вмиєшся. Ганно! Дай сюди пугу! Я її, сучу дочку, ось провчу. Дай сюди!
Раптом почувся голосний болісний крик і з ним істеричний плач.
— Ач яка ніжна, подумаєш!—лютував Дудка. Несподівано в дворі Дудчиному з'явився Пригоршня.
— Що ви тут робите? Нащо ви з дівчини знущаєтесь? — присікався він до Дудки.
— А тобі яке тут діло? Хто тебе прохав сюди мішатись? — грубо відповів Дудка.
— А таке діло, що не смійте дівчини обижати. Вона учителька, дівчина, освічена людина. Добрий батько простої дівчини не стане так обижати, а ви з образованою поводитеся так. Мурло ви після цього!
— Ах ти, п'яниця, п'яниця! — закричав Дудка.— Та я тебе як захвачу звідсіль, так ти знатимеш, як мішатись у чуже діло. Вона мені дочка: що знаю, те й роблю.
— Е, стара собако, так ти так? Ну я ж тобі покажу! Видно, давно ти в лапах не був.
І Пригоршня, запопавши Дудку за шию, повів його поза хатою. Той лише кричав, і його крик змішувався з істеричним плачем Ірини Петрівни.
А на дворі друга дочка Дудки Хівря стояла й лаялась:
— А, старий катюго! Попався в руки! Так тобі, сукин сину, й треба. Накрав добра людського, награбував, а тепер і сам не живеш, і других мучиш. Бодай би ти подавився ним. Хай воно тобі погорить усе!
Вона була божевільна. Вийшла заміж колись, а батько не дав приданого, як обіцявся.
Розлютований чоловік почав її бити, запирав у комору голодну, у великі холоди. Жінка цього не знесла і збожеволіла. Повернулась додому й працювала в батька. Робила всяку роботу завзято, була брудна й неохайна, а широкі божевільні очі кудись далеко дивились, наче шукали чогось. А коли починалась сварка, вона довго й завзято лаяла старого Дудку, та Дудка мовчки зносив її лайки.
Через який час Пригоршня з Іриною Петрівною з'явились на майдані. Пригошня важко оддихувався, й очі його дивились сердито й гостро.
— Слухайте, голубко,— казав він.— Наплюйте на нього! їдьте куди-небудь, тікайте! Або краще виходьте заміж, їй-богу, голубко, виходьте. Виходьте за вчителя або, нарешті, за мене. Я вже трохи й старий для вас, а проте буду гарним чоловіком.
Ірина Петрівна мовчала й увесь час нервово здригувала.
— Слухайте, я вам щиро кажу. Ви не дивіться, що я інколи неотесою буваю. То так собі, більше дурощі. А я дуже вас поважаю.
— Ай, не кажіть ви мені цього,— сердито відповіла Ірина Петрівна,— не хочу я заміж, не хочу я нічого. Боже мій! Якби можна зразу вмерти, прямо так зразу, й більш нічого. Щоб нічого не чути, не бачить.
— А буде вам. І нічого вмирати, ще стільки є всюди цікавого!
— Чудні ви всі тут,— задумливо говорила Ірина Петрівна.— Ви п'єте та смієтесь з усіх, учитель думає, що він знає всі науки, а живої людини й нема серед вас. І ви теж,— звернулась вона до Панаса Федоровича,— чогось і в вас не хватає, якоїсь пружинки нема. Наче з вас видавили все та й кинули.
Панас Федорович лише хитнув головою й ніяково засміявся, розводячи руками.
— Ні, я піду звідси,— трохи помовчавши, сказала Ірина Петрівна, і її гарні очі засвітились якимсь сумним вогником.— Кину вас усіх і піду собі в город. Там інші люди, і краще живуть, то легше серед них і мені буде. Буду вчиться, читать.
— Попробуйте, попробуйте,— незадоволено промимрив Пригоршня.— Ось один покуштував,— показав він на Панаса Федоровича,— а тепер ще й ви попробуйте. Ай, чудачка ви, їй-богу, чудачка.
— Однаково,— сумно говорила Ірина Петрівна,— чи буду покоївкою, чи буду де служити. Я піду туди. Я про це давно вже думала. А тепер рішила — отак і зроблю. Якось проживу.
> — Глядіть, щоб не каялись, — тихо зауважив Пригоршня, але Ірина Петрівна на це нічого не відповіла.
Вони ще довго сиділи мовчки, кожен думаючи своє. А в літній темряві ясно було чути лагідний і безтурботний гомін струмка і далекий кволий писк степової птахи.