В РІДНІЙ ОСЕЛІ
Говорив Панас Федорович Кирпуля, бухгалтер торговельної фірми "Живжик і К°". Він усього три дні як приїхав до своїх рідних на село Розбиті Глечики, але сьогодні тільки вперше вибрав час поговорити на самоті зі своїм батьком. Хотілось усе рзказати і похвалитись, як гарно йому жилось, з якими високими людьми водився в місті, і пожалітись на свою недолю. Говорив він довго, смакуючи багато дрібниць. Його довгі з незграбними кістками руки розмахували в повітрі, а широке, наче затягнуте жовтою шкірою худе обличчя увесь час кумедно рухалось і болісно посміхалось. Тільки сірі очі, наївні і підчас вороже холодні, були ласкаві, а пожовтілі широкі зуби лагідно вискалялись. Та й увесь він був широкий, худий і нескладний, як мішок, набитий соломою.
Старий слухав і, співчуваючи, хитав головою. Коли-не-коли він лише вставляв свої слова.
— Іменно так, синок; вірно, вірно,— і дивився своїми ви-цвілими старечими очима то на сина, то на круті яри Розбитих Глечиків, що широкою каймою розкидались перед очима.
І син його Панас у ясно-сірому вбранні, такий чистий і викоханий пан; і все те, про віщо він оповідав, було чимсь дивним, чужим і незрозумілим, а ще більш таким далеким від усього того, чим жив увесь свій вік старий Федір Кирпуля.
А в нього була сила своїх клопотів і турбот. Хотілось про них розповісти докладно, спокійно, до пуття порадитись. А син не слухав та все своєї.
Старий думав: хтозна, сил нема вже. Старі ноги ледве носять, а треба синів пристроїти, поставити до діла. Одділив старшого Олексія, допоміг хату поставити, дав землі в полі. Здавалось, що жити та жити. А тут тобі клопоти щодня. Женив меншого. А невістка попалась люта та недоладна. Що то клопоту та гризні. Родила онука, а він дурненький. Просто Боже наказания! А тут і самому тільки що живеться: у грудях душить. Не можна нічого ні робити, ні ходити. Продали бичка на ярмарку, треба щось за нього купити. Слід би й про це порадитись.
Старий час від часу оглядається навколо. А думки пливуть якісь безглузді: груша он стара, ще батько посадив та й досі стоїть. Гляди, всохне. Підсиплять попелу, підкопають, і пішла знову родить. Хлопчиком під нею бігав і вік увесь прожив з нею.
А в сина руки якісь жовті та худі. Видно, теж нелегко живеться. Хліб святий усюди, видно, даром не достається. А думав, Боже, як син в розкошах, великим паном живе. Всюди в нього чисто та гарно, і їсть добре: білий хліб та чай. Усе сподівався, що одружиться син, візьме собі пані білу та ніжну. Поїхав би тоді старий у гості. Надів би те вбрання, що колись син передав. Пожив би сам у покої та в ситих розкошах. А не довелось, дивись ти.
Сиділи за клунею на високім шпилі під старою грушею. Гілля на ній було побите, почорніле й присохле по краях, поводились з нею немилосердно, а проте родила вона рясно; так наче найупертішу боротьбу вела з усією родиною Кирпу-лів. Ті її били, трясли, а вона, живуча, як кішка, з весни знов убиралась у соки та листя.
Із шпиля було видно тільки передні оселі Розбитих Глечиків. А вся решта ховалась в густих зелених гаях та садках. Із поля йшли яри ясні й веселі. В верхів'ях вони були широкі, як гузирі глечиків, а далі тяглись рівною вузькою смугою і зливались в одну широку долину, посеред якої був ставок. І тому, певно, й село прозвали Розбитими Глечиками, бо яри були схожі на половинки розбитих глечиків.
— Ну, а ти ж, синку, надовго до нас? — спитав старий Кирпуля.
— Як прийдеться, тату. Коли почну поправлятись, то, може, й довше проживу, а то, мо', поїду на море,— сказав Панас Федорович.
Думка поїхати на море, про яке він чув від багатьох у місті, давно опанувала Панаса Федоровича. Але він знав, що на море не доведеться поїхати, проте хотілось себе потішити цим.
— А може, ти б, синку, не їхав туди: й клопоту сила тобі буде, і зморишся, та й дорого ж воно. Зоставайся краще тут. Ось тобі й спокій, і все, що треба. Вийдеш он на поле, жито красується, вівса колос викинули, так усюди ловко. Я й старий чоловік, і то спочиваю,— говорив старий Кирпуля.
Вони ще трохи посиділи, а далі старий порадив пройтись на поле.
Лани селянські починались недалеко від оселі Кирпуль. До них ішла вузенька, блискуча стежка. Старий ішов повільно, спираючись на грушеву сучкувату палицю, і по кілька разів спинявся. Його душило у грудях. Але стогін був короткий, ніби старий сердито плював на когось і не міг ніяк одплю-ватись.
Униз спускались левади, зарослі сінокосами та гаями.
— Оце, сину,— казав старий,— може, ти знаєш, левада була колись у генерала Комашні. Ой, добра левада. Десятин із десяток буде. Добрий пан був, багатий. А так уся худоба пішла і собака не загавкав: Петро Дудка купив.
Ні з чого, можна сказать, розжився чоловік. Такий же, як оце й ми, шарпак був, як не гірший, а так от зумів. Ну та й на руку легкий. Більшого злодія на все село не було. Тільки одні коней крали та пропивали їх, а Петро — то валу, то полотна шматок, а то, гляди, й жита копу. А як строїться, то тільки з чужого лісу. І все одно йому — чи панський, чи мужичий. Так от і повезло чоловікові. От оце й леваду купив ні за що. Заплатив три тисячі, зрубав дерево, продав за дві тисячі сімсот. А левада зосталась у нього. Проте люди не люблять його, лютий чоловік...
По дорозі Панасові Федоровичеві встала ціла низка споминів. Кров хліборобська бігла в жилах і тягла сюди, до цих земель рідних, і було боляче, що порвав із нею, кинув її, таку пишну й красну, і кращі роки життя пройшли десь далеко від неї.
За левадами йшли жита пахучі, колосисті, а поміж них росла сила бур'янів.
— Чому, тату, у вас тут так гірко землі обробляють? — спитав Панас.
— Так, синку, споконвіку воно заведено. Та й хліб, Бог милував, родить.
Старий подививсь навколо. І його погляд вицвілих очей був такий спокійний і певний, що здавалось, ніяка сила не могла порушити тих звичаїв, які з дідів-прадідів тут заведені. На обличчі в нього була безліч зморщок, глибоких, замертвіло-землистих, і кожна з них була свідком глибоко пережитого лиха та страждання.
Зчинилася пожежа — лягли зморшки на лобі; так і зосталися. Чогось з'їла корова і пропала — лягли нові зморшки. Почалися сварки за худобу — і сила зморщок коло очей, наче силились зібрати шкіру в очкур, з'явилася задуха і підтягло щоки, а дві глибоких зморшки лягли від бороди і до самих очей вздовж носа.