Сергій горів. Ольга Миколаївна не сміла йому перечити. Його дотик до руки запалював у ній віру.
Проходили в темряві згуслими осінніми полями, а перед очима ввижався пожежний ореол майбутньої культури.
День вистави. Заля розгортала завісу сотнею очей.
На сцені чепурно прибрана кімната.
Все завмерло, вслухаючись в інтимну розмову закоханої пари.
– Так-так, брат, горни…
– На ліжко коти її…
– Ш-ш… позакладає вам…
І знову очи прошпилюють сцену.
Врешті буйний дощ оплесків закінчив дію.
Гамір. Суперечки.
– Ну й Самойло, так Самойло!..
– А Крученецька!.. прямо тобі апікіс.
– Куди вона, – перечить Параска, – їй зовсім не підходить ця роля. Тут треба сільську дівчину, а вона така цепка…
– Говори!..
Поруч стояв Макула. Йому не подобалась ані постановка, ані гра самого вчителя, та він ні одним рухом не виявляв свого невдоволення. Навпаки, він пішов за лаштунки, давав поради й розпорядження, як досвідчений театрал.
Отже, в другій дії, в момент драматичного напруження, несподівано загорнулась завіса.
Публіка невдоволено замукала, а по сцені вихром шугав Сергій:
– Сволочі! Хто сказав завісу?
– Макула.
– Де він? Рило розтовчу. Підіймай!
Знову йде гра, і публіка забула про перерву.
Актори щасливо дотягли п’єсу до кінця. Схвилювалася повідь й зашуміла в двері, немов у лотоки.
Раптом голос:
– Ніхто не прись. У Левка Ковалишиного пропали гроші й документи. Ми повинні обшукати…
Біля дверей стояв з револьвером агент чека – Грабар.
Повідь заходила коловоротом. Напруження зростало:
– Хто вкрав, а ми повинні страждати?!
– Він же роздягавсь за сценою, може де впали.
– Або актори вкрали.
– І то правда… Артистів обшукайте…
– Артистів! Артистів!..
Грабар з Левком рушили за сцену.
Артисти рачкували на сцені й під сценою.
Сергій зблід, як Грабар підійшов до Ольги Миколаївни. Вона, посміхаючись, підняла руки. Левко облапав і підійшов до другої. Грошей не знайшли.
Коли проходив Сергій з Ольгою Миколаївною, різонув вигук:
– Ну й артисти! Прокралися. Ха-ха-ха!
Ольга Миколаївна вже була забула про виставу, як надвечір до неї ввійшла незнайома жінка.
– Оце я мати того Левка, що гроші пропали. Бачите, я ходила до Гапки, до ворожки, що то в нас на кутку… То вже така, така!.. До неї й з Забіли, до неї й з Моргунів… півсвіта до неї сходиться. Вона мені ото кинула на карти, та й каже: "Гроші твого сина забрала русява женщина, що на схід сонця, а живе вона в казьонному домі…"
Ольга Миколаївна лагідно перебила:
– Чи не думаєте ви часом, що я ваші гроші забрала?
– Та ні… я б зроду не подумала, але ж карти…
– Повірте краще мені на слово, аніж Гапці на карти. Не брала я ваших грошей.
Жінка ображено замовкла. Раптом вона нестримано зарепетувала:
– Та що ви мені, баришня, забиваєте баки? Гапка як сказала? Русява женщина, на схід сонця, в казьонному домі. Та й хлопці добре бачили, голубонько, як ти в тому триятері терлась коло його штанів. Ти думаєш, я з тобою тут буду довго воловодитись? Та я тебе, лярвуго, зараз на призвичайку! Голодранці! Вчителі нещасні! З рук видерли б, не то з кишені…
Ольга Миколаївна оторопіла. Вона тільки хотіла промовить, як жінка, мов шуляк, налетіла на неї:
– Оддай гроші. злодійко, оддай! Коси повириваю!..
В цей момент у дверях з’явився Сергій, а в другий – жінка лише бемкнула язиком і затихла за дверима.
Ольга Миколаївна впала лицем у подушку й заніміла.
– Ольго Миколаївно, облиште. Ви дивуєтесь якійсь бабі…
Тоді здригнулися плечі, й голосний стогін вирвався з грудей…
За вікном снував вечір глибоку синю тугу. На дні її іскрились зорі, сплітались ефірно-мелодійні згуки жури.
Сергій відчув лоскіт волосинки на своїй щоці, перейнявся ясною радістю.
Оля таке ніжне, чуле дівча! Як музика, бриніли прозорі згуки.
– Коли мені було ще тільки вісім років, я прийшла була до своєї маленької подруги на іменини. Саме, як ми бавилися, в кімнату до нас увійшли жандарі з револьверами, шаблями… Як ми полякались! Ми не знали, чого їм треба. Вони сами шукали, перекидали все. Потім Нінин батько нас поцілував і вийшов з жандарями. Надія Іванівна стояла як скам’яніла. Ми тільки залякано дивились на неї… Ніколи не забуду цього моменту. Вже потім нам Надія Іванівна розказувала про правду й кривду, про бідних і багатих… Як гірко ми плакали часом з Ніночкою, що її батько може ніколи не повернеться… Так от. Коли Ніна виїхала з матір’ю до батька на заслання, я вже не найшла собі більше подруги. Я самотньо шукала правди, думала, читала. З своїми думками я ховалась навіть від батьків. Коли настала революція – я думала: оце та правда. Всі революційні партії для мене дорогі, всі революціонери святі. Тільки дивуюсь, чого ж вони сваряться, чому не зіллються в одну – то ж одна правда. Більшовиків я не любила.
Я знала, що інші партії не визнають смертної кари, а Ленін визнав. Коли прийшли більшовики, я була про них одної думки з батьками – розбишаки. Та батько мій ішов далі: "Це називається – дай свині роги, – казав він, – ні, ти держи гада на ланцюгу, бо то звірина. Кротові призначення – тільки ритися в землі, арештантові возити тачку, а шмаровозові бути шмаровозом…" В таких випадках я вже не змовчувала.
"А Шевченко не з кротів? Ви дайте тільки кротові освіту…"
Але не любив батько ані Шевченків, ні кротів – "ми русскіє".
Одного разу в таких дебатах я притисла батька фактами. Привілейована кляса, і навіть такі урядовці, як він – визискували темного бідака, я на його місці соромилася б казати таке про бідних.
Тоді батько визвіривсь:
"А ти не соромишся експлуатувати мене? Ти хоч раз почервоніла за ті грубощі, що кажеш мені? Це мені дяка? Я тягнувся, як каторжний"… – "Що ж, – кажу, – я не винна, що мене привчили до ледачого хліба…" Тоді батько осатанів: "Марш з мого дому! До різунів! Вони любіші за батька. Дорізуйте…" – "І піду!" – відповіла я.
– Сергій, ви не зрозумієте, як страшно жити людині, що не вміє самостійно ходити. Мені було вісімнадцять років. Перед більшовиками тільки що закінчила гімназію. Я нігде не була, нічого не бачила, нічого не вміла… Я пішла в цю школу. Пішла. Принцип не дозволив вернутись, хоч й батько нічого не мав проти. До того злякалася життя й батьківських прокльонів, що мало не дійшла до самогубства.