Навіть серед молоді він не бачив того революційного запалу – був лише спорт. У спрощенні цієї молоді Сергій вбачав деморалізацію.
Ось миршавий юнак на правах товариства обійняв товаришку-красуню. Його зір плотоядно-масний, він забув маніфестацію й світову революцію, – а в її вицвілих очах – утома, байдужість.
Он дівчина, з обличчям кольору гороб’ячого яйця, фамільярно спирається на плечі двох товаришів і голосом гермафродита оповідає про роботу серед піонерів…
Червоні прапори, червоні стрічки, червоні вбрання… "Я боюсь, що червоний колір у нас скоро стане анахронізмом", – хотів сказати Сергій, але, обвівши поглядом своїх сусідів, не зваживсь.
Він був абсолютно самітний.
Коли розплився в гирла вулиць натовп – на сірих тротуарах лишались потоптана зелень, лушпиння, недокурки… Тоді зустрівся Сергій віч-на-віч зі своєю творчістю: "Пиво б. завода Шульц", "Ресторан Ренесанс – вечорами циганський хор"…
Поодиноко блукали, як сновиди, власники та одвідувачі цих закладів. Золоті зуби, фарбовані коси, губи, обличчя – або висмоктані як цитрина, або оздоблені товстим шаром лою…
– Мої пани! – посміхнувся Сергій і відчув, як до краю спустошилась його душа.
Для чого йому життя? Колись вірив у кантовську вищу мораль, потім сам знайшов був мету в громадській праці, а тепер – carte Blanche.
"Carte Blanche"? – вловив себе й посміхнувся. Власне, для нього тепер два ходи; або лишитись наймитом на послугах у непманів, або ж… вийти за межі буття.
Сергій серйозно задумався над останнім ходом. Враз метеором – нова ідея. Він може ще відродитись. Стати перед судом і відкрити до глибини своє єство. Невже він не заслуговує на право громадянства? Дайте працю, здорову творчу працю – він буде тягти її як каторжний.
І ввечері Сергій рішуче ступив до вокзалу. Він попрощається з Олею й піде.
Несподівано назустріч.
– Кость Якович, ви?!
– Катерина Яковна? А ви як сюди?
Привітались, як найближчі приятелі. Катерина Яковна приїхала, щоб закупити деякі медикаменти та приладдя. Коли довідалась, що Кость Якович збирається їхати, щоб віддатися в руки суду, вона занепокоїлась.
– Не бійтесь, Катерино Яковно, – заспокоював Сергій, – я буду вам вдячний все життя й ніколи не дозволю собі вас видати. Я хочу, нарешті, бути самим собою. Прошу, ось ваші документи.
– Для чого це? Я зовсім не боюся за себе. Але ж чи усвідомлюєте ви цей крок? Давайте поміркуємо тверезо. Ви загнаний, ви в одчаї, але хіба це вихід?
– Так, Катерино Яковно, – вихід. Я йду цілком свідомо й спокійно.
Він дійсно був спокійний. Катерина Яковна нервувалась, упрохувала – нарешті на її очах заблищали сльози.
Сергія шпигнуло це співчуття. Вирішив одклясти виїзд та й з’ясувати доцільність такого кроку.
Обоє приїхали з вокзалу в готель.
– Костю Яковичу, це не ексцентричність. Ви мені дорогий. Ви тільки зрозумійте, ви носите ім’я мого брата. Його розстріляли денікінці. Єдиного брата. У мене нікого немає більше. Мого чоловіка розстріляли більшовики, нізащо! Після розстрілу його виправдали… Виправдали!..
З очей її бризнули сльози. Вся здригалася в конвульсійних риданнях і як крізь бурю прорвалось:
– Стьопа!.. Мій Стьопа…
Вона підвелась:
– Костю, дорогий! Ви хочете піти, щоб після смерти вас виправдали? Не йдіть, благаю. Я хочу думати, що в мене є брат. Я зовсім самітна.
Сергій чуло взяв за руку. Його нерви були напружені. Враз щось, як струна, йому обірвалось і затремтіло болісним скимлінням.
– Бідна! Мені шкода вас. Я розумію. Я може ще більш самітний… Мене не приймає ні земля ні небо. У мене – ні кляси, ні родини, ні ймення, ні сестри…
– Брате!
І вмить вона втішила його братерським поцілунком.
…Коли ж за вікном дрімала вулиця, Сергій у затінку ночі голубив Катерину Яковну, як мрію. Вкипали горюче вуста, нечутним шепотом розливався екстаз:
– Стьопа!
– Оля!..
Оля кілька день кипіла ненавистю, як довідалась про нові підступи Концова. Вона мусіла десь розкидати вогонь, щоб не спопелити саму себе.
Концов не з’являвся. Тоді Оля написала йому листа.
"Якщо ви привикли купувати любов по ціні коров’ячих туш, то я вам раджу змінити лише марку вашого підприємства – й ви будете її мати. А щодо загроз проти Сергія – то я застерігаю – вони стосуються більше вас самих. Зараз же поверніть мені його листи".
Оля відчула заспокоєння, лише як її малий браток Вітя зник з листом за дверима. Вона була певна своїх сил, – її загрози – не іграшка. Вона спокійно віддалась на волю почуванням. Нехай рік, нехай ще два, а Сергій нарешті виб’ється на широкий шлях, і тоді в щасливому житті вони винагородять себе за всі попередні прикрості долі.
Оля зважилась терплячи ждати, поки випогодиться на її обрії. Взагалі, вона звикла терпіти. Її тепер не зачіпало льодяно-мовчазне ставлення батька, не дошкуляли докори матері – хоча з часу відомого інциденту з ножицями ці докори стали більш механічні аніж злосливі. А після того, як Оля прошпилила матір очима, як блискавкою, Поліна Павловна перестала глузувати з її нареченого "орангутанга".
Навіть Зоя прикусила язика, а малий Вітя цілком перейшов на Олин бік. Вони спільно робили лекції, читали книжки, бавились, а під час своєї відсутності Оля мала адвоката – Вітя огризався за Олю перед батьком, матір’ю, Зоєю. Оля дуже полюбила цього маленького приятеля, бо крім його у неї не було нікого в цілому місті.
– А Шура дуже розсердився, – конспіративно сповістив Вітя. – Зразу порвав твого листа, а потім поклав шматочки на столі й став писати тобі.
Оля розгорнула чималястого аркуша.
"Дуже дякую за попередження. Звичайно, я й без цього знав, що ви оголосите мені війну. Але, дозвольте повідомити, ваші набої рвуться "за полем поражения". Я тут неповинний. Вас кепсько поінформовано. Як хочете мати дійсне уявлення про стан речей – треба поставитися критично й до слів того, кому ви так безмірно довіряєте.
Коли хтось хоче вас вигідно продати, то не називайте це "купівлею любові ціною коров’ячих туш". В ту хвилину, як і зараз, мені тільки шкода вас. Ви жертва. Я трохи більше за вас знаю життя і знаю людей. Вашого "товариша", чи як ви його називаєте, я зрозумів з першої зустрічі, а остання сутичка тільки ствердила справедливість моїх спостережень. Я міг би багато дечого вам викрити, але бачу, що моя послуга стає на перешкоді вашого "щастя". Даю слово, що від цього моменту найменшого втручання мого у ваші справи не буде. Тепер я хочу тільки попросити у вас пробачення за попереднє втручання, й з’ясувати його природу.