– Ні, на день лише.
І замовкли, споглядаючи одно одного страдницькими очима.
З боку ж проймав Олю ласим поглядом Концов. Відчував сік її малинових губів, жагу пругких форм її тіла.
– Ви ж це у якій справі приїхали? – запитав він діловим тоном, підсуваючись до Олі.
– Я?.. та я колись учителював тут. Тепер перевівся, але потрібно забрати деякі документи.
– Останнє діло – вчителювання, скажу я вам.
– Що ж, не всім же й спекулювати, – відповів незлосливо Кость Якович.
Концов спалахнув. Повернувшись до Поліни Павловни, він промовив улесливо:
– Дивуюсь, що у нас і досі не вивелись орангутанги.
– Як? – в свою чергу здивувалась Поліна Павловна.
– Це я про наших грамотіїв-учителиків.
– Ха-ха! – зайшлася робленим сміхом Поліна Павловна, а за нею й Микола Васильович хіхікнув у вуса.
Оля, здержуючи ридання, вибігла в темну кімнату. Кость Якович підвівся:
– Бувайте здорові.
– Прощайте, джентльмене, – відповів нахабним сміхом Концов.
Враз його погляд занепокоївся. Поруч Костя Яковича стояла одягнена Оля.
– Ти ж це куди проти ночі? – скрикнула Поліна Павловна.
– Я мушу поговорити з Костем Яковичем.
– Не смій виходити. Можеш поговорити тут. Подумаєш, секрети!
– Так. Секрети, – владно кинула Оля крізь плече і, стиснувши руку Костя Яковича, вийшла.
– Ти чуєш? – ревнув у слід Микола Васильович.
Кость Якович затримав Олю:
– Вернись!
– Сергію, – скрикнула благаючи Оля й, стримуючи ридання, припала йому до грудей.
– Ми завтра зустрінемось. Я все одно не зможу тобі нічого розказати. Я втомився.
Оля лишилась покинута під темною стіною. Тільки ж повернулась у кімнату, мати зустріла.
– Щоб я більше не бачила таких вибриків. Я не дозволю водитися тобі з усякою мерзотою.
– А ви краще придивіться, де мерзота.
Оля виразно показала очима в бік Концова.
Вмить громом тарахнув по столі кулак Миколи Васильовича.
Все втихло.
Оля зникла в темну кімнату. Пітьма глухо застогнала, як буря.
В той час Сергій безсило плентався міськими вулицями.
Зашерхлі калюжі ламались лунким криком надій, що відлітали, струмки збігали тихим квилінням наруги й каламуту. Весна була в струпах і бруді.
Підійшов до кватирі свого єдиного доброго знайомого в цьому місті.
– А-а!.. – захлинулась на порозі жінка. – Це ви? А знаєте, скільки ваших розстріляли? Я так боюсь за свого Колю!.. Якраз його вдома немає зараз. Може, ви зайдете коли інше.
Сергій криво посміхнувсь і побрів ночувати на вокзал.
– Тікаймо, – сказала Оля Сергієві, – за мною стежить Зоя.
Вони швидко зникали з одного рогу за другий. Дощ зі снігом спадав на них розпорошеним морем, загородні вулиці обкидали грязюкою. Здавалось – нікуди втекти і ніде заховатися. Їх гнала земля і небо. Зупинились на кладовищі під дахом каплиці. Груди заніміли, просякши отрутою болів.
Плакали чорні дерева, хрести, вітер розносив стогін могил. Як капля за каплею, тихо спадали слова скарг у мертвому царстві.
Сергій мовчазно слухав. Вони загинуть як комашинки в потоці. Навіть не крикнуть.
– Не крикнуть! – зідхнули могили.
Оля підвелася:
– Тікаймо звідціль. Страшно цих могил.
Пішли, як вигнанці Едема. В грудях любов і безнадія. На шляху перед ними зашумів струмок.
Сергій іронічно посміхнувсь:
– Тепер кінець. А-ну? Р-раз!..
– А що?! – зареготала Оля, перескочивши. Вона повернулась до струмка: – Співаєш?
І враз зросла надія. Весело рушили до вокзалу.
– Побачиш, – казав Сергій, – до осені я буду мати гроші.
– До осені! – поцілувала Оля Сергія перед поїздом.
Сергій нашвидку відповів і рушив у натовп до вагона. Видалось, що розлучилися надто холодно. Хотів повернутись.
Бемкнув дзвоник. Поїзд рушив.
Оля повернулась до виходу, голублячи в грудях щось тепле й разом тоскне.
– Моє поважання! – несподівано вдарило по нервах.
Оля здригнулась. Біля неї був Концов.
– А ви ж чого тут?
– Випроваджував товариша.
В очах видно було його нахабну брехню.
– М-да! – продовжував іронічним тоном. – Значить і ви випроводжали. А ваша мама так турбувалась, щоб не промокли та не застудилися. Я, звичайно, вас виправдую цілком. Варто, варто було йти, щоб поцілувати любого.
– А вам що до того? – спалахнула Оля.
– Звичайно, нічого. Я тільки хочу повіншувати вас з люмпен-нареченим.
– Цього люмпена ви не варті й мізинця.
– О, куди нам грішним? То ж, напевне, якийсь лицар. Хіба ж не видно по латах?
– Мерзота! Я з вами не хочу й слова говорити! – викрикнула з серцем Оля, повернулась і пішла в протилежний бік.
Її наздоганяв жовчно-яхидний смішок.
Вдома Оля сподівалась нової бурі. Але відносини до неї стали в образі загадкового грізного сфінкса. Ні батько, ні мати жодним словом не закинули про її поведінку.
Концов видимо беріг таємницю до слушнішого моменту, і, може, йому просто набридла гра з Олею. Він знову став бувати мало не щодня, але на Олю не звертав жодної уваги, навіть перестав ручкатись. Тепер у Концова знайшлися спільні інтереси з Зоєю, хоч тій був усього шістнадцятий рік. Вони часто відокремлювались у куток для секретних розмов, ходили на прогулянки, в театр, тощо.
Оля в глибині своїх почувань шкодувала сестру, хоч разом раділа егоїстично за себе – їй дали спокій.
Раптом від Сергія лист.
"Невже цьому правда? Ти зрадила? Ти давно маєш полюбовника? Ти хочеш мене видати? Але для чого запитувати? Як можеш ти виправдати цей факт: твій полюбовник знає мою адресу, знає, що я під чужим прізвищем… Він загрожує тюрмою від твого імени. Я не можу збагнути, не можу вірити. Невже сльози твої у мене на грудях – то сльози Іуди? Він пише: "Нащо здався обірванець красивій жінці?"
І це вже твоя віра? О, тепер зрозуміла мені твоя поведінка. Ти примусила мене очікувати тебе під дощем, в надії, що я піду і не відбудеться побачення, ти втікала зі мною від свого полюбовника, ти, врешті, так холодно мене поцілувала, мовляв – їдь і ніколи більш не вертайся…"
Оля вся зблідла, руки дрижали, зір розгублено блукав. Враз запримітила, як Зоя лукаво посміхнулась і швидко зникла в другій кімнаті.
Блискавкою здогад. Оля відчинила шухляду. Кількох Сергієвих листів не було.
– Зоя, ти забрала в мене листи?
– Що?! – глянула через губу Зоя.
– Так, так. Я знаю. Поверни, бо я тебе розірву.