З бічної кімнати виглянув Микола Васильович, обдав Олю льодяним поглядом і з того моменту остаточно окопався на своїй німій позиції.
Оля самотня лишилась у кімнаті. Взяла паперу й почала писати листа. Писала з запалом, а, написавши, відчинила вікно, пустила пелюстки на вітер, сама забилась у куток і довго ридала, глухо, безвідрадно, простягаючи руки в далечінь.
По хвилі задуми, вона рішуче підвелась.
З-під дверей зникло двоє шпигунських очей молодшої сестри Зої.
Другого дня Оля стояла в черзі чорноробочих на біржі праці. Навкруги кишить людом ріжноманітного фаху й вигляду. Елементи поліських мод комбінувалися з паризькими, етикет демосу з етикетом бомонду. Зацементовані глиною та вапном юхтові чоботи, наступаючи на шаврові, з незлічимими вентиляторами черевички, – виголошували удосконалений революцією "мат", а на відповідь було солоне "пардон", "мерсі"… Повітря сизе, стисле від випарин та тютюну. Рев. Лайка.
– За що я воював? За вас, буржуази, мать…
– Два роки ходила. Пропустила явку – виключили…
– Яку ще вам справку, щоб ви ноги виправили…
Задуха. Млосно. Нестерпуче штовхають, тиснуть, але очи й думка Олі до віконечка: зареєструватись.
Враз позад неї скрикнула жінка й упала, зомліла. Оля кинулась допомагати. Коли ж повернулась до свого місця – її зустріла солдатська фуфайка на жіночих плечах:
– Куди лізеш? Стань в очередь…
– Я тут стояла. Всі бачили.
– Було стоять, як стояла. Тут не бульвар – бігать на шпацір.
– Правильно.
– Та яке "правильно"? Вона он жінку виводила.
– Ну й нехай водиться, – скрикнуло роздратоване жовте обличчя з рудими вусами. – Баришням нічого сюди лізти між пролетарії. Хіба ж не видно, яка тонкошкура. І колись за ними життя не було. Й тепер преться, щоб вихватити з-перед тебе сухаря…
І далі, згадавши з десяток матерів, він затяг монолог на півгодини.
Оля стала в самому кінці. За дві години вона наблизилась до віконечка.
– Довідку з попереднього місця служби, – кинув сухо й просто реєстратор.
Все пропало. Оля схилила безнадійно голову й повернулась, як несподівано їй навздогін:
– Почекайте, товаришко, я звільнюся, – тоді з’ясую в голови…
Оля стала під стіною, де стояли ще сотні люду з похиленими головами.
Враз голови стрепенулись, загорілися очи як на бій – оголошували працю. Натовп збився в один клубок. Руки з картками схрещувались, немов списи. Зісподу вереск, стогін…
Нomо homіnі lupus est. І впала в Олі надія. У неї ніколи не стане ні фізичної, ні моральної сили завоювати в цьому коловороті місце.
– Ходім, товаришко, – лагідно промовив реєстратор.
Вийшли на вулицю. Оля з перших слів відчула якусь симпатію до цього незнайомого. Одверто розповіла про своє нещасливе вчителювання, про безпорадне становище в родині. Вона хоче бути незалежною, працювати.
– М-да! – зі співчуттям промовив реєстратор. – Сьогодні ввечері буде нарада правління, я там буду й посилкуюсь дещо зробити… Може як-небудь на завод пощастить.
Умовились зустрінутися після наради.
Оля поверталась додому окрилена надією.
О, безперечно реєстратор їй допоможе. Вона відродиться до життя, стане справжньою пролетаркою…
І дійсно. Реєстратор зустрів з радісною вісткою:
– Я перебалакав. Завтра оформлю реєстрацію й пошлемо вас на цукроварню. Справа певна.
Оля була безмірно вдячна й щаслива. Того вечора вона реготалася вперше за довгий час.
І реєстратор радів з Олиної радости. Він підбадьорував Олю стисканням її руки в своїй. Довго гуляли міськими вулицями, оповідаючи одне одному найкумедніші пригоди з свого життя. Врешті зайшли запросто до реєстратора в кімнату відпочити. Реєстратор оповідав тоді про те, як через біржу він спас одну аристократку від голодної смерти…
Оля слухала зі співчуттям, заглибившись в себе.
– Її батько колись мав п’ятнадцять тисяч десятин землі… Все життя купалась у розкошах, у вині і от – уявіть собі, отут, в оцій кімнаті вона стояла переді мною на колінах і благала, щоб дав їй хоч будь-яку посаду… Н-да! Була надзвичайно красива. Струнка як фея, блондинка, блакитні очи й руки, як мармур… Я отак підвів її за талію: "Не треба сліз, не треба благань… Кожна жінка має цінність купити право на посаду".
Оля здивовано глянула в вічі реєстраторові. Він її обіймав, а очи пожадливо наближались. Не встигла відкинутись, як наздогнав похабний поцілунок.
– Нащо це? – скрикнула, вирвавшись з обіймів.
– Завдаток! – відповів, дивлячись нахабно їй в очи.
Оля опустила погляд.
– Не будьте ідеалісткою. – Він знову торкнувся її стану.
Оля відскочила, мов опечена.
Реєстратор став урівень і почав тоном офіційного відчиту:
– Хоч так, хоч так, а ви мусите продатись.
Оля здригнула.
– А інакше не будете мати ні найменшої посади. Я для вас можу зробити багато. Нарешті міг би влаштувати ще вашу сестру, чи хто там у вас є…
– Пустіть! – враз скрикнула Оля в руках реєстратора так, що в бічній кімнаті стих гомін.
Реєстратор налився кров’ю, сіпнув за руку Олю і, відчинивши двері, піняво прошепотів:
– Марш, мерзавка!
Оля винувато збігала вниз засміченими й запльованими східцями, відчуваючи на собі прошпилюючі погляди з відчинених дверей мешканців:
– Мерзавка. Вулична.
Ліс чорний, змокрілий. Брудні хмари спадали імлистою мжичкою. Мертве листя вкривало землю, немов трупом після побоїща. Сергій немилосердно топтав його, змішуючи з гряззю. Холод, дощ і грязь всмоктувались йому в обуття, в одіж, в саму душу. Вовком хотілося вити в дикому лісі.
Позад Сергія простягалися сотні верстов поневірянь. Від села до села, від міста до міста. Ні притулку, ні привіту. Всюди допит, анкети, рекомендація партійних, виправдуючі документи. Вже з кількох міст Сергієві довелось тікати. Став до того зацькований, що звичайний погляд людини наводив на його жах, а мусів іти до людей, мусів боротись за життя.
Тепер Сергій досягав стодвадцятиверстової мети. В цьому містечку, що доходив, жив його давній товариш – лікар.
Сергій ніколи ні з ким особливо не приятелював, але тепер хапався за соломинку.
Коли сутінки згускли, Сергій стояв уже біля порога лікарської кватирі. Перед ним була незнайома жінка й ретельно інформувала:
– Я тут лікарка замість Осницького. Осницький вже давно перевівся…