Ходять тополі-дівчата оазами,
Щастя прийдешнього замріяні матері...
Їм це! Для них це і сонце вгорі,
І потом заходяться зморшки старі,
І риплять круторогі ярмом і в'язами.
Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Змінювані вічно й ті самі завжди,—
Сурганяться цугом сюди і туди,
З'єднані однією занозою.
М'язами, в'язами, руками, як клешнями,
Хребтом і грудима викрапуючи піт,
Перевертають рештки тисячоліть,
Щоб в минуле засіяти зерна прийдешнього.
Тисячі тонн на мільйони обернуть,
Вкриють простори скибами ріль
І поспіль засіють у чорну купіль
Блискітки поту і зерна.
В творчому патосі вічних запліднень,
Народження, розквіту і умирань
Засіють вони і потужну рань,
І старість спокійну, і дужий південь.
Щоб цвіли поля, щоб пишались сади.
Щоб радість дзвеніла містами і селами.
Щоб котилися щедро навантажені поїзди.
Щоб пишалась, як мати, Земля завжди
Квітами й дітьми веселими.
Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Кільця злютованого* ланцюга!..
А над ними сонце, як сокіл, шуга,
З'єднуючи дні золотою занозою.
Блискітки, блискітки — мерехтіння радості
На бронзовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.
Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає В і н
на чепіги
на ковані,
Налягає грудима,
Налягає воловими —
Перевертає навзнак нашаровання літ.
1929
ГОДИННИКАР
І
На циферблаті чорний вус
Пасе і лічить древні цифри,
Повзе розмірено по шифру,
Чита шифр вічности комусь.
На циферблаті чорний вус...
Хвилини-дні, години-роки,
Узявши спокій за девіз,
Стальний і строгий механізм
Невтомно мірить рівним кроком.
Хвилини-дні! Хвилини-дні!..
Стальний і строгий механізм.
То ж неминучість над стіною
Ворушить чорною бровою,
І рух її — то клич з тобою,
І спокій — то її девіз.
Хвилини-дні... Хвилини-дні...
Не квапсь й на йоту, ані-ні!..
II
Монокль у цинковій оправі,
Брова підперта під чоло.
Чоло спітніле над столом,
І в камінцях дрібні заграви —
Мініатюрний відблиск сонця...
В чотирикутнику віконця
Над алюмінієм дошки
Чаклують порухи руки.
Там шруби, шрубики і шайби,
Пружини, скельця, циферблят,
Складна система коліщат —
Такі малі, що "Пф-ф!" — й шукай би.
А під моноклем штука ця:
Під пильним поглядом мистця
Рушій, не товщий павутини,—
Душа майбутньої машини.
Над алюмінієм дошки
Чаклують порухи руки.
...До шайби — шайбу, шруб до шруба,
Деталь к деталю, зуб — до зуба
Пригонять, правлять день у день,
Аж поки зрушить і піде,
Аж поки зрушить, ставши руба.
І буде бити в тишині
Напроти серця на стіні.
Він буде бити без упину
Із серцем майстра візаві,
Як пульс, як думка в голові,
І десь йому ж, злічивши вік,
Проб'є "дванадцяту годину".
Хвилини-дні, хвилини-дні...
Стальний і строгий механізм...
То ж неминучість над стіною
Ворушить чорною бровою.
І рух її —
то клич з собою.
І спокій —
то її девіз.
1928
МАЛЯР
Охра, синь і зелень,
умбра* і білило,
А в крайках лисніє, як єдваб, кармін...
Майстер, як альхемік, мрійний і похилий,
Гейби з Чинквеченто**, ніби з Риму він.
До простих віконниць додає охоти,—
Ожива соснина від його руки.
Чим він не да Вінчі? не Буонарроті?
Майстер з Чинквеченто, з глибини віків?
Може, й не палітра, може, то цеберка,
Може, і не пензель — щітка то проста,
Але й за об'єкта ж хата, а не церква!
Але ж і епоха — не така, як та.
Мрійників-естетів — це ж їх покоробить.
Тільки й Ми естети, Ми — "раби малі"!
А чи наше серце не тієї проби?
А чи наші фарби не з тії землі?
Відбирають очі, потішають серце
Ромби і квадрати, квіти й голуби,
Півники тональні,
лінії спектральні,
Мрійно-пасторальні,
ніжно-голубі.
Ходять перехожі, сходяться юрбою:
Угорі мигають пензлі, як мечі.
Майстре!
Феб з Тобою!
Сонце над тобою!
Подих під тобою
сотень глядачів!..
Охра, синь і зелень, умбра і білило,
А в крайках лисніє, як єдваб, кармін...
Майстер, як альхемік, мрійний і похилий,
Гей би з Чинквеченто,
ніби з Риму він.
ШВАЧКА
Проснувалось сонечко крізь ігольне вушко
І лягає лиштвою в хрестики й хрести...
Дівчина замріяна, дівчина-манушка***
Умудрилась в вушко всесвіт протягти.
Синіми спіралями, барвами-кольорами
Ходить-ходить хвилями втіха, як вино.
Перстень і наперсток чіткими переборами
Промінь пересріблює крізь мале вікно.
Над дивною ношею золотою прошвою,
Срібною порошею квітнуть пелюстки.
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.
Ой, летять два соколи з зорями високими,
Ой, летять закохані через дивний сад,—
Зачепили крильцями гей налитий соками,
Як уста закохані, спілий виноград...
Опадають промені золотою прошвою...
Срібною порошею квітнуть пелюстки...
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.
А навшпиньки легінь десь — і тріпоче листом, —
Ніби гість здивований, дивиться здаля
На підкову чорну,
і на разок намиста,
На дівча убоге, як на доньку короля.
З ранку і до вечора... і доки буде сила...
На чужому-людському — то ж моя печать!
Дум безкраїх нитку утома одкусила,—
Не впіймати кінчики, нитку не стачать.
1928
полільниці
І. ДЕНЬ
Над економією дим і дзвін кувадла.
Кавчить десь звід (підмазали б хоч би!).
У синім мариві лелека й голуби.
Та на гноїщі десь гризуться пси над падлом.
Нудьга розпучлива...
Ах, хто ж там зачина?!
У кого ще на спів стає снаги і мочі?!
То десь з плантації дзвенять пісні дівочі,
І котиться,
і губиться луна.