Тонкая, високая, кучерявая".
— Так чули, кажу, цієї пісні?
— Ні, не чув і не знаю! Співай, я її зараз же і на голое запишу.
Хома Провора сідає навпочіпки, впершись спиною в стіну, виймає з рукава своєї сорочки сопілочку і починає в неї свистіти і після кожного свисту виводить пісню на голос. Яворницький записує слова і помічає мотив пісні, Але дивна річ: як тільки співець дійде до того місця пісні, де говориться, як билиночка здригнула й заговорила, так несподівано й розридається. Тут він і сопілочку свою з рук випустить, і співати перестане, і одне тільки те й робить, що сльози рукавом сорочки витирає, і тут же сам себе соромить і вмовляє: "Ото! Дивись, пісню співа та й плаче! Хоч би що путнє, а то пісню!.."
Заспокоївшись, Хома Провора витирав сльози і знову починає все з самого початку, як він каже, "з краю", насвистуючи на сопілці й виводячи на голос. І знову, коли дійшов до того самого місця, проти своєї волі, проти свого-бажання, став плакати, і плаче, як мала дитина...
— Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадід мій запорожець! Добрий запорожець, що від пісні плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очі були, а то й зовсім нема, а плачу... Ну, слухайте ж далі: беріть у руки перо та виводьте.
Яворницький бере в руки перо, але почуває, що в нього самого руки тремтять від хвилювання. Хома Провора підбадьорюється, піднімає тон вище й заспівує: "Гей, та породила мати сина Василя, а іспородивши, вигодувала..."
Але цього разу він і до половини пісні не дійшов, і чути з тону голосу й з нерівного свисту сопілки, що він знову не витримає.
— Слухай, Хомо, що я тобі скажу: хай уже цю пісню ти виведеш мені на голос іншим разом, а тепер заспівай мені якої-небудь або запорозької, або гайдамацької.
І Хома Провора заспівує нову пісню. І отак скільки пісень попало в записну книжку Яворницького від Хоми Провори! І яких пісень! Як тільки він почне виводити голосом яку-небудь пісню, як тільки він заграє на своїй сопілці, так уже й чути, що то стародавня, самобутня і ні з чим не зрівняна пісня. Багато цілих годин і цілих тижнів, веселих і сумних (більш за все сумних), провів Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його грою на сопілці і тішачись його мелодійними піснями, які за душу брали, але ніколи не бачив його, щоб він плакав від іншої пісні, опріч наведеної. Чому саме ця пісня розхвилювала до сліз Хому Провору — так і лишилося невідомо: Дмитро Іванович не став своїми розпитуваннями тривожити його хвору душу, сам же він з приводу цього завжди залишався німим як риба.
Крім пісень, Хома Провора багато знав переказів, легенд, різних оповідань про минуле. Розповідав він захоплююче, цікаво, дохідливе. Багато можна знайти на Україні, в різних закутках, розповідачів-боянів, але далеко не всякий з них володів даром передавати свої розповіді в таких художніх образах, з такою живою мімікою і з таким неудавано веселим гумором, як це передавав і зображував Хома Провора. Мало того: Хома Провора розповідав не тільки художньо, але й оригінальне.
— У якомусь царстві, у якомусь государств! була царівна, така начитана, така написана...
— Як же то "написана"? Хіба так можна казати?
— А чому ж не можна? Як кажуть "начитана", то повинні казати і "написана".
— Ну добре: "Така начитана, така написана".
— Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собі корабель, ізгрузила його грузом, сіла в нього та й гайда по морю, по окіяну. Тут де не взялася буря! Як підхопила вона той корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство... А як ви там записали?
— А ось як: "Тут де не взялась буря! Як підхопила вона той корабель та як хуркнула!.."
— Не так!
— А як?
— Де не взялася буря! Як підхопила вона той-корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство!
Розповідач саме домагався того, щоб записувач так само роздільно й з такою ж інтонацією і наголосом записав "хуркнула" та інші подібні слова, як вимовляв він сам. Тільки тоді, за його словами, казка буде записана "настоящим маніром".
У Хоми Провори... шахрай — не шахрай, а "митець"; не почервоніла, а "зашарілася"; не розсердився, а "заярився"; не заручилися, а "порукалися"; не обтесався чоловік, а "охмолостився" ("поміж людей став бувати, то й охмолостився трошки, а то був такий патика та матула, що й казати нічого"). У Хоми Провори коняка не пішла в руки од того, що за нею "зажалковано". У нього... якщо Вода в річці, то "вода як серебро", а коли степ чи ліс, то неодмінно "дрімливий ліс, сонливий ліс". У нього царівна не наїхала, а "налучила на скелю", і не заплакала, а "ударилась у великий плач". Хмарка не нахмарила, а "хмарка засмутилася". Казку він найчастіше закінчував так: "Задав пир на весь мир, і я там був, а не бачив того аж ніяк..."
УКРАЇНСЬКІ ЧОРТИ
Дорогою з Бердянська Дмитро Іванович заїхав до старого міста Ногайська, щоб познайомитися з художником Анастасом Гордійовичем Смоктієм і поговорити з ним про запорозьку старовину.
Смоктій зустрів професора з великою радістю: обнялися й поцілувалися, за старовинним звичаєм.
— А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше прізвище, чував і читав вас!
Цілий тиждень історик прогостював у Смоктія. Він дуже любив народні пісні, старовину, чудово співав старовинних запорозьких пісень, знав козацькі думи, грав на кількох музичних інструментах, особливо на сопілці.
А скільки він знав казок, прислів'їв, народних оповідань! Для Дмитра Івановича це — скарб. Гостюючи в Смоктія, він записував усе.
Ось до них підходить літній уже сусіда Антін Павлович Підлужний. Босий, без шапки, в грубій сорочці і в нанкових штанях. Починається розмова. Дмитро Іванович бере ініціативу до своїх рук.
— Скажіть, голубчики мої, яких ви знаєте українських чортів?
— Українських чортів?
— Еге ж, українських чортів? Які вони е?
— Я знаю одного Безп'ятого чорта.
— А який же той Безп'ятий чорт?
— Чорт як чорт, а Безп'ятий зветься тому, що вовк йому п'яту відкусив. Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водяні, степові, хатні й лісові. З водяних найголовніший — анциболот. Це головне начальство над усіма водяними чортами; потім водяний чорт — це той, що греблі рве; далі синько-водяний — це старий бородатий чорт, такий, що вночі хапає людей та топить їх між потоками у водяному млині; є ще з водяних рябий біс — це дуже злий чорт; моя баба, було, як лається, то каже: "А щоб тебе рябий біс узяв". Із степових чортів найголовніший — куцак (у шкоді десь був та й хвоста збувсь); далі танцюристий чорт: у вихорі танцює та б'ється з іншими чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то він увесь у крові буде. Є ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далі й каже: "Ну, годі вже, пошутив, і годі",— то він і підкине, 3 хатніх чортів найперший чорт — це дідько. От, було, в старовину так лаялися: