Не спав уже Луценко, поки й розвиднілось. А вранці перейшов під стіну до вікна, простелив халат поз чийсь клунок, вузлик під голову, сам у чумарці, лежить. Така неміч. Пайки внесли, взяли для його, сам не вставав. Чай п'ють. Пив би, здається, і він, у горлі так сохне,— нема сахарю. Може б, і дав хто, так тяжко — прохать ще!
Не їв Луценко цілий день, не пив. Смерком увіходив хвершал до його, за руку глядів, порошків дав, щось про больницю балакали.
На цю ніч помістили Луценка на нарах уже, під стіною. Тільки од вікна далеко. По цей бік хтось бородатий, сорочка навипуст, по той хтось рудий, чуб йоржиком. Так вороже дивляться на Луценка. Оддав їм пайку Луценко, пообіцяв і назавтра,— пом'якшали. Тільки блощиці... ну, так же тнуть його! Як комашні по стіні, по нарах... Крутивсь, крутивсь, устав, куняє.
Помістили його на середніх нарах, до вікна ближче, якраз напроти себе,— той, в окулярах, і той, у сорочці.
З одного боку у його хтось у папасі, здоровенний, ніс увігнувсь. Лежить, лежить оце, та як повернеться, як придавить коли не тут, то там Луценкові шкуру.
— И втаскали же черта сюда,— бурчить.
По другий бік у синьому хтось, молодий:
— Еще и нам через него нагорит!
А "тоже политические",— казав про їх той, в окулярах.
Кріпиться Луценко. А тут ще раз у раз луп-луп очима, чи не лізуть душить його. Ще голова його сходиться з якоюсь кошлатою з того проходу. Нари середні на обидва проходи спуском, сплять і звідтіль, і звідтіль. Що, як цапне? А розплющить очі зовсім, скрізь так чорно, метелики, плями якісь та піт...
Третього вечора увіходе надзиратель з книгою.
— Забирай вещи, в больницу пойдем.
Зрадів Луценко, та зрадів і той, в окулярах, аж до дверей провів його...