ПОЗА ЗБІРКАМИ
В ОСТАННІ ХВИЛИНИ
На всі домагання родини професор Сичавицький рішуче хитав головою. Далі зачинився в себе в кабінеті і дуже рідко виходив звідти. А родина мовчки скорилась.
Щовечора всі виходили на балкон і з тугою вдивлялися в вечірні сутіні. Там коли-не-коли ще вчувалася поодинока стрілянина. Далекими зорями згасали маленькі вогники. Пробігали злякані темні постаті. Тріщали десь останки парканів. Нетерпляче іржали коні, одірвані од стійла.
І до півночі реготіли в небі довгі язики пожежі.
З часом усе завмерло. Довгі холодні пустелі слалися навкруги.
Ліси були вирубані, лани голі. Кудись зникли звірі й птахи. З тужливим скавучанням останніми одійшли худі, кудлаті собаки. І тоді запанувала глибока тиша.
Надіходила осінь. Ставали зимними вечори. Кутались усі в теплу одіж і мовчки дрімали під тихий шелест парку.
Вслухалися в просторінь — і жодного звуку не було чути нізвідки. Глибока темінь пустель слалась навкруги.
Пані професорша хвилювалась.
— Я не знаю, що взяв собі в голову старий. Ми тут помремо.
— Се, справді!.. Так не можна далі! — з запалом говорив старший син Василь.
Починали радитись, протестувати. Врешті вирішили послати Василя до професора.
Василь мовчки слухав. Курив люльку, повільно спльовував і вдивлявся кудись далеко гострими чорними очима. На постанову згодився, мовчки хитнув головою.
Рішуче підійшов до кабінету, постукав у двері.
— Тату, я прийшов від усіх.
Професор підняв окуляри, по-дитячи ласкаво дивився.
— Ми не розуміємо тебе. Чому ми тут повинні залишатись?..
— А куди ж ми підемо?
— То хіба мало місця на землі?
— То й тут простір зараз. Бери скільки хочеш.
— Ти жартуєш, тату. Ти не хочеш бачити, що навколо все зруйноване, одні лиш пустелі.
— Ну, куди ж ти хочеш?
— Туди, де збереглося життя, де є люди, творча праця!
— Чудний ти, сину! Ти не хочеш і досі збагнути, що туди пішла осатаніла юрба. Вона, як пошесть, понесла туди отруту руїн. Ти мало напився її?
— Але що ж тут робити, тату? Ми ж помремо!
— Я не бачу причин. Запасів у нас вдосталь. До весни вистачить. А там...
— Ти помиляєшся. З нашими запасами за зиму не перетягнемо. Серед зими помремо з голоду.
— Ти забуваєш,— ми не дикуни. Будь хоч найпростіші органічні речі,— ми здобудемо собі харчі.
— Ах, твоя хемія, хемія!
— Ти не віриш цьому?
— Так. Я вважаю їх не більш як химерні видумки. Твої одвічні мрії.
— Але я берусь усіх вас прохарчувати.
Професор підсунув окуляри й лукаво-весело подивився на Василя.
— В такому разі провина за все падає на тебе, тату!
— Я приймаю!
Василь сердито зиркнув і хутко вийшов, грюкнувши дверима.
Червоним золотом помережився парк. Тільки знизу визирали темно-зелені плями.
Густим павутинням заснувалось бліде небо.
Пані професорша сиділа на балконі, грілася на сонці. Осінні промені ласкають старечу кров, лоскочуть серце спомини. А вони роїлись в голові.
— Ти знаєш, Льолю,— говорила меншій доньці,— я люблю життя, впиваюсь соками... Знаєш, просте життя. От сонце, зелень, бали, радість. Я не розумію, як твій тато може сидіти над колбами, ретортами. Возитись з усякими реактивами. Це просто якісь химери. Задля чого?
Льоля, красива виплекана панна, мовчки вслухалась, і сині очі їй горіли таємною пристрасною радістю. Тихою загадковою усмішкою відповідала.
Пані професорша говорила далі:
— Мої рідні з давніх-давен графи. Любили веселе життя. І в цій самій віллі скільки було балів!.. Приїздили сусіди і з міста. Все співало, кружляло, як табун метеликів. І як одружились, те ж саме. Твій тато в кабінеті,— а я з гостями. І тобі, Льолю, раджу так. Треба просто дивитись. Ми не знаємо, що "там" буде. А тут, раз живеш,— повинна дощенту використати життя!
Льоля млосно потягувалась, загадково посміхаючись.
— Я знаю, мамуню.
Стара мрійливо дивилась у далечінь.
— І ось тепер... Якийсь острах, голод, злидні, смерть. Ай, ай!.. Я з такою брудною огидою цього сподіваюсь. І коли подумаю, що се станеться,— я, стара, втекла б куди вгодно. Тільки не знаю, куди і як се зробити.
— Сього не буде, мамуню.
— Ти думаєш?..
— Я вам кажу напевне.
— А чому так? Віктор?
— Ні, ні. Але взагалі сього не буде. Ми врятуємось. Пані професорша недовірливо подивилася.
— Хто зна... Мо й так.
Льоля м'якою, граціозною ходою пішла в кімнату.
Одного разу вранці служниця сповістила, що склепи 1 хтось обікрав. Кинулися всі, побігли на місце. Двері відімкнені. Свіжі сліди ніг помітні на помості. Всі харчові запаси були винесені. Одночасно помітили, що й коней не стало. На конях, певне, й вивезли. Повертались мовчки, похнюпившись, тихо зітхаючи. Але ніхто не сказав жодного слова. У вітальні сіли, незрозуміло дивлячись одне на одного.
— Отже, зостається тільки те, що в коморі. Тільки й запасів,— тихо зауважила Віра, старша дочка.
— Але сього вже ніхто не потягне,— палко зауважив Микола,— я сам буду вартувати.
Але і йому ніхто не відповів.
З панією професоршею, коли довідалась про крадіжку, стався нервовий припадок. її поклали в ліжко й увесь час ходили коло неї з компресами. А вона тихо, як маленька дитина, стогнала й скаржилась.
Поодинцю повтікали слуги. Кожен з них при нагоді забрав з собою найбільш цінні речі. Довгий час перед ґанком лежали собаки. Тужними голодними очима прохали їсти. Але їм ніхто нічого не давав, і вони кудись втекли. Зостався лиш молодий
1 Тут: комори.
сенбернар Дідро, найбільш закоханий у Миколу, меншого сина, мрійного, з білим пушистим чубом юнака.
— Ну що, Дідро, ти не покинеш мене?
— Ур-р! — гарчав той.
— Будемо разом, голубчику, голодати.
Дідро захоплено махав хвостом, кліпав великими ласкавими очима й привітно скавучав.
Господарство перейшло до Віри. Вона заклопотано-стомлено ходила з низкою ключів. І дві сухі, гострі зморшки лягли коло рота. А очі дивилися холодно, глибоко. Наче шукали зайвих харчів, розкиданих по покоях вілли.
Пані професорша незабаром померла. Ясна усмішка лягла в неї на обличчі. Наче збиралась кудись на врочистий бал.
Хоронили її в тихий сонячний день. Обережно спустили в яму труну. Поволі насипали могилу.
Професор підняв на лоба окуляри, тихо-жалібно плакав. Протирав очі рукавом. І тоді було схоже, що він з захопленням сміється. А сльози плутались у сірій бороді. Опускав руки і довго шморгав носом.