Над старим диваном, що стояв посеред лугу, літали ластівки, бджоли, метелики; високо у теплій блакиті пропливали хмаринки.
Диван стояв на чималих металевих коліщатках, що вгрузли у вогку землю, а хвилі соковитої трави сягали круглих дерев'яних колодок, обшитих уже обшарпаним коричневим барканом. Диванна спинка згори була прикрашена дзеркалом, уже полущеним, із жовтавими підтьоками,— це дзеркало посилало сонячні зайчики, які ген-ген мерехтіли на вершку верби. Обабіч дзеркала на спинці було припасовано дві дерев'яні полички, й на одній із цих поличок зараз лежали сірники з цигарками, а на другій висіли чоловічі штани й сорочка.
Колгоспний пенсіонер Онисим Гаркуша персональну свою корівчину вигонив на пашу вдосвіта, щоб годувальниця походила по росі, та й самому не завадить подихати, цілющим ранковим повітрям. Загледівши диван посеред лугу, пенсіонер у першу мить подумав про приступ курячої сліпоти, вражено потер долонями очі — диван і далі стояв у траві, навіть туманець над ним курився.
Тримаючи корову за налигач, Онисим Гаркуша став наближатись обачно, й землисте його, в мотузяних зморшках обличчя дерев'яніло й застигало.
На дивані, згорнувшись калачиком, хтось спав.
Корова, нітрохи не боячись, підступила впритул і, сапаючи, обнюхала босі ноги. Босі ноги ворухнулися, здригнулось, випростуючись, тіло, і скоро той сонний, скоцюрблений калачик скинув головою, що глянула на колгоспного пенсіонера Онисима Гаркушу посоловілими зі спання очима... Брови заломились, рот напіврозтулився, ліва щока вогко рум'яна від спання, а права бліда, й червона мураха повзе по блідій щоці.
— Доброго дня,— привітався пенсіонер. А в голові билось: хто це? що відбувається? — Як спалось?
— Як після купелі... Наче маку об'ївся...— Чухмарячи п'ятірнею зваляну кострицю сіренького чуба, підняв диванну колодку, дістав зі схованки пляшку пива і, задерши борлакувату шию, став пити. Напившись і повеселішавши колючими очима, підморгнув і сказав: — Отак і живемо! Добре, правда?
— Не знаю, не пробував,— уникливо одказав Онисим Гаркуша.
— А ви спробуйте, ще не пізно!
— Отак і спав тут... уночі?
— Отак і спав! — І засміявся. А коли засміявся, то вилицювате обличчя мовби повродливішало.— Не в хаті за замком і в чотирьох стінах, а в лузі просто неба. Ніяких стін, правда? Тільки стеля над головою,— тицьнув рукою в небо,— та й та далеко, не доскочиш. І блохи не кусають, папаша. Думаєте, Петро Зеленюк улаштувався тут злецько? Не гірше за вас, а може, й краще.
"Петро Зеленюк! Та це ж отой, що їздовим у промтоварній крамниці! Був, здається... А тепер, мабуть, вигнали, а тепер — ніхто, не робить..."
— І давно ти, Петре, тут?
— Першу ніч... Може, хочете зайняти місце біля мене? Виносьте своє ліжко чи розкладачку, ставте, де хочете. Можете ген під тією вербою, можете в шелюзі. В полі чи в лузі. Краса, воля! Живеш собі з пташками, й ніяка жінка не цюкає тебе балачками по мізках.
— Посварився з жінкою?
— Посварився... А тут же немає з ким сваритись, правда? З жуками гризтись я не стану, з ластівками не гарикатимусь. Правда?
— Правда... А диван як опинився в лузі?
— Забрав у жінчиній хаті, несемо з моїм дружком Данилом до материної хати. Перестріла нас мати біля воріт, каже вертати до жінки й миритись. І не пускає на подвір'я. То ми зозла й занесли диван осюди в луг. Живу не в матері і не в жінки.
— Вчора випив трохи, еге?
— А ви б хіба не випили, якщо така оказія? — Петро Зеленюк влігся на спину і, ворушачи вузластими пальцями задертих ніг, заспівав: — "Ой піду я понад лугом, нуда-я-нуда-я, там мій милий оре плугом, нуда-я-нуда-я!.."
Корова, налякана тим щирим співом, потягла на налигачі свого хазяїна, хоч тому кортіло погомоніти... А колишній їздовий промтоварного магазину, лежачи горизнак, співав. Співав далекому небу над собою, яке, виповнившись сонячним промінням, стало безмежним і ласкавим; співав мурашві, що з турботливим передзвоном вилась довкола; співав ледь чутному свіжому вітерцю, що лагідно торкався його розхристаних грудей.
Тут, мабуть, наспіла пора бодай коротко сказати, хто такий Петро Зеленюк. У селі, здається, не водилось такої роботи, за яку б він не брався. Був шофером, механізатором, комірником, бібліотекарем, фуражиром, доярем. На жодній роботі не затримувався, не приростав душею. З жінкою своєю Дусею, сварливою і язикатою плетухою, дітей не надбав, а тому-то вона пащекувала: "Ви хочете, щоб він на дітей розстарався? Де він розстарається на дітей, коли до хати йде з порожніми руками, коли все з хати!" Він і справді не тільки дітей не надбав, а й начиння ніякого до хати і не купив, і своїми руками не виготовив. Ото й мав, що старого дивана, котрий дістався від матері як весільний дарунок. Коли сварився з Дусею, то вже не вперше тарабанився з тим диваном назад до матері. Та сталось так, що цього разу стара й на подвір'я не пустила, а що вертатись до Дусі й миритись не хотів, то й опинився в лузі неподалік.
Отже, тепер лежав горизнак на своєму весільному приданому й співав:
— "Не жалею, не зову, не плачу, все пройдет, как с белых яблонь дым. Увяданья золотом охваченный, я не буду больше молодым..."
Данило, їхній сільський електрик, а також друг ("Та я останнє віддам Данилові, та я для кореша сорочку зніму з голого тіла!..") проїхав по м'якому луговому килимі на велосипеді і, взявшись рукою за диванну спинку, спинився. Пухкогубий, пухкощокий, пухколобий — якийсь перестиглий весь. І двоє сивастих очей — двоє синіх ховрашків ворушаться в нірках.
— Візьми ось! — подав сітку з хлібом та ковбасою.— Увечері ще навідаюсь.
— Отрути не захопив?
— Тільки пляшку рожевого...
— Що там у селі?—спитав, наче про іншу планету.
— Село собі знай регоче на повні груди.
— Сміх — запорука здоров'я. Чим більше сміємось — тим дужчі. Треба було б у кожному селі відкривати не лікарню для хворих, а пансіонат сміху. Поліклініку реготу. Імені відомого цигана, що обливається сироваткою.
Данило вже рушив, як йому вслід полетіло:
— Тримай зі мною надійний зв'язок! — І полинув бадьорий спів на весь усміхнений ранковий луг: — "Стою на полустаночке в цветастом полушалочке, а мимо пролетают поезда..."