Вечір в казармі.
Пан капрал простягнувся на ліжку і крикнув:
— Другий цуг!*
Вояки збіглися до нього.
Підвівся на ліктях і зробив здивоване лице.
— Ота*во-во є другий цуг!? Ото-во-во-во-о!? Герштельт! Герштельт!.. * Казав я! Чули, один з другим? Абтретен марш! ** Як скажу "абтретен", то все, що жиє, має відскочити, як би в тебе, в твого тата і маму грім ударив! А, мокрі рекрути, я вам дам науку! Я кличу другий цуч, а він, один з другим, лізе, як стара, перевалена корова! Чекайте, я вас навчу дисципліни...
Почекав хвилину і раптом знов крикнув:
— Другий цуг!
З гримотом і тупотом, як стадо сполошених коней, кинулося все до нього.
— Герштельт!
Всі відскочили, як ошпарені.
— Падай!
Всі впали на землю.
— Встань! Всі схопилися.
Командував далі те саме, лиш у скорішому темпі.
Зчинився гуркіт і тупіт, як у кінській стайні.
За годинку настала задуха, шум і сопіння немов із тридцяти ковальських міхів.
Вояки витирали піт, стогнали, падали і зривалися.
Хтось штовхнув переднього під бік, бо той вдарив його зап'ястком у голову. Шепотом сипались прокльони, з кута долетів здушений сміх..
Від того сміху капрал мов сказився. Скочив, вхопив тріпачку і загатив по головах, плечах і руках.
* Відставити! (нім.) — Ред. '* Назад! (нім.)—Ред.
Тверді хлопські голови витримали, а капрал змучився. Сів на ліжко і закликав знов цілий цуг. Хлопці прибігли, і настала важка тиша. Капрал мовив хриплим голосом:
— А тепер знаєте, за що я дав вам такого духу? Рекрути дивилися на нього тупо.
— Пся кров! Матір вашу! Не знаєте?!
— Ні,— впало кілька голосів.
. — А онде що?! — показав на одне ліжко в куті; на нім лежав хтось під ковдрою.
Лукавий сміх блиснув з-під капралових брів:
— То є весь цуг?! А он хто лежить? Ідіть і тягніть його сюди за ноги.
Вояки кинулися до ліжка, як голодні вовки, і за хвилину тягнули товариша штовхаючи.
— Аби тебе грім забив! Дивись, а ми через нього так парились! А бог би тебе побив!
Блідий жовнір протирав очі і роззирався. Капрал взяв його на допит.
— Ти що за один?
— Сень Макітра.
— Ге, Сень, певно, бабин син.
— Ні, я не маю нікого.
— А звідки ж ти взявся, коли ти не маєш нікого? З кропиви? Ти, певне, покропивник?
— Не глуміться, пане капрал, мої тато і мама в могилі спочивають, а ви...
— Гм, Макітра... Чекай, будемо мати в чім мак терти! Ти чого заліз під одіяло, коли я кликав цуг?
— Я слабий.
— Ти слаби-ий? Чекай, я тебе вилікую. Ге, це якась телігенція — він мені тут буде коники пускати! То ти не мав кому на голову вилізти та прийшов тут до мого цугу? Чекай, небоже, я тобі вилізу на твоє здоров'я... Можеш таки нині справити собі труну... Ти чому не писався хворим?
Макітра розбудився цілком, повів головою набік, на його лиці перемигнув дивний усміх і вмить щез, око стало студене, як сталь. По хвилі спитав:
— Що з того вийде? Я вже не раз писався, але побачив, що це ні на що...
Капрал побілів, втяв зубами губу, дивився довго на нього, а потім сказав:
— Я пізнаю по твоїх очах, що ти така гадина, якої світ не видів. Ну, але чекай, з мене ще більша гадина. Я вже виджу, що буду мати з тобою клопіт. Ми обоє так легко не розійдемося, як ти гадаєш.
Встав і нахилився до нього.
— За два місяці маю йти на урльоп *, я дуже радий би вирватися вже раз із цього проклятого пекла, але ади (вдарив себе в груди), аби я тут через тебе і два роки мав лишитися, то я тобі кінця доїду! Я тобі в'язи скручу! Чекай, хлопе, злодію!..
ч — Пане капрал,— сказав спокійно Макітра з тим самим холодним усміхом,— хто ж видів таке балакати? Чому ж би ви мали через мене не йти на урльоп? Але ж підете, бігме, підете! Підете навіть скорше!.. Капрал тупнув ногою:
— Мовчи! — Потім звернувся до інших:— Хлопці, коли він так одіяло любить, то дайте йому його цієї ночі, бо будете всі паритись через нього. Один за всіх — всі за одного; такий наказ у війську.
— Добре! — гукнуло з десять голосів.
"Дати одіяло" — значить кинути вночі на когось одіяло і задушити або вимісити чоловіка так, аби вмер він у госпіталі.
— А я вам, хлопці, раджу — дайте спокій з одіялом,— звернувся Макітра до товаришів.
—. Або що?! Диви, який знайшовся! Ще страшить, гї-гї!
— На мені аж сорочка полотном стала! — додав перко-носий Юхт, що сховав тим часом Макітрин хліб з полички.
— Другий цуг! Вояки збіглися.
— Мой, не хочу блузи на собі!
Кілька стягало з капрала блузу, а він тим часом навчав:
— Наказ має бути наказ. Аби я тобі не знати що казав, то мусиш все зробити. Якби я тобі що злого казав зробити, то ти можеш на другий день рано писатися до рапорту, але наказ мусить бути виконаний, бо інакше за субординацію йдеш до тюрми. Скажу тобі: "Хлопе, хапай рушницю і стріляй-ся!" — або: "Лізь на вікно і скачи з другого поверху!" — ти хапаєш рушницю і стріляєш або скачеш з другого поверху, а завтра можеш йти і писати на мене до рапорту, чи як собі хочеш, але наказ має бути наказ!.. Хлопе, а якби я так сказав тобі:— Бери сірник і підпали хату!
— Єсть! — крикнув Юхт, як несамовитий, і прибіг з пачкою сірників.— Котру хату кажете підпалити, пане капрале?
— Чекай, гадюко! А... ти хочеш підпалити?! Злодію,— таж за се кримінал! Хати не вільно підпалювати, і тому, коли б я тобі такий наказ дав, то ти не смієш мене слухати, бо такий наказ не є важний.
* Відпустка (нім.).— Ред.
Капрал перервав науку військових правил і крикнув:
— Мой, не хочу штанів на собі! Стягли панталони.
— Мой, не хочу черевиків!
Макітра стягнув черевики, капрал притримав їх пальцями, раптом пустив, той полетів з черевиком і мало не вибив собі зубів, вдарившись об залізну піч.
Капрал вийняв цигарку.
— Горить!
Двадцять людей прибігло і вийняло сірники з кишені.
— А тепер все, що жиє, стелить ліжка і лягає! Стелили ліжка, складали мундири, молилися і лягали. Черговий, якому припала нині черга, виліз на стіл, взяв
одною рукою закрутку лампи і прочитав напам'ять:
— Добраніч, панове старші, і вам, колеги! Світло з хати — дівчина до хати, аби пан капрал мали що кохати!
— Файно! — муркнув капрал.
Жовнір фукнув у лампу, і стало темно, як під землею.
— Котрий скаже нині байку?
По довгім торзі зачав оповідати Савчук:
— ...Був раз жовнір, що не знав ніякого страху. Не боявся він ні ночі, ні громів, ні ворога, ні смерті. І не мав він нікого й нічого, лише такий камінь, що був чистий, як сльоза, і світив, немов роса на схід сонця. І носив він той камінь при собі, і беріг його від людей, і видів себе в ньому, як у дзеркалі. А був той камінь дивний: від кривди темнів, від просвітку ставав ясніший...