Яцкова ялівка об'їлася конюшини і згибла. Лежала коло ясел, у стайні, як гора, а в хаті Яцко сварився з Яцихою.
— Нащо ти пустила ялівку на свіжу конюшину? Господине!
— А ти нащо лишив вітвором ворота? Господарю!
— А ти чому їх за мною не заперла?
— А в тебе від чого руки?
— Ти мою працю марнуєш, жінко!
— А ти мій вік змарнував, чоловіче! Так сварилися цілу днину...
Щдвечір пригадали собі, що ялівку треба закопати, бо заповітрить подвір'я.
— Треба було дорізати, — каже Яцко, — був би нарід розібрав під неділю!
— Мій батько не різник, а мати не різничка, — відповідає Яциха, — та й я різати не вмію!
— Але язиком, як бритвою ріжеш. Правда?
— Коли ріжу, то своїм, а тобі зась до того. Відчепися від мене та й йди, зроби який кінець із ялівкою, бо ще йно того треба, щоби тебе жандарі забрали.
— А тебе чорти заберуть! — тукнув Яцко, переступаючи поріг.
На подвір'ї думав собі, що баба правду каже. Він завинив, бо воріт за собою не замкнув. Ялівка вийшла з подвір'я, об'їлася в полі конюшини та й згабла. Але признати їй того не можна, бо найгірше, як жінка раз один візьме верх над чоловіком. Тоді вже пиши пропало. Потім глянув на стайню, де лежало падло, зітхнув, сплюнув і пішов на трупарню, до Антошка, що був грабарем і сторожем від школи в одній особі. Вік копав гроби, чистив учителеві чоботи і бив школярів різкою. Як мав час, то виплітав кошики, пускав кров, здіймав шкуру а падлини і збирав рої. Що кому треба!
На біду, пішов Антошко на друге село з листом від учителя до вчительки, і Яцко вернув із нічим.
По дорозі вступив до сліпого Максима, що грав на лірі, а на весіллі співав такі веселі співи, що п'яні баби реготалися до розпуку, але й його не застав дома.
Вгім, із-за дуплавої верби вилазить Абрамко, знаний з того, що жодного діла не цурався і любив усього стрібува-ти, тай каже: "А що, Яцку, є Антошко дома?"
— Лихе йому є! — відповідає Яцко. — Десь & усіх як навмисне повиривало.
— Не кажіть нікому, — говорив Абрамко, — то здійму шкуру.
Г" Та Здіймай, — відповідає Яцко, — про моте!
™" Р? у торг> стало на ™> Абрамко має дата три срібні, і шкура його.
ті І*?!*3 пішли оба до стайні. Жвд замкнувся зсередини, щоои його ніхто не бачив, і заки місяць зійшов, покінчив свою роботу.
Потім видрапався на під, розвісив шкуру на бантах і вернув, вдоволений, додому.
Тим часом Яцко викотив із возівні віз, запряг коні і заїхав перед стайню.
Насилу витащили обоє з жінкою ялівку, і віз покотився селом.
По дорозі ставали люди і, киваючи головами, казали: "Ов, ов, ов!"
Яцко був лютий, підганяв коні, і ялівка скакала на возі, як жива.
Так опинилися на "кобилячім" цвинтарі. Був то невеличкий кусник громадської толоки, обкопаний доволі глибоким ровом, на якім ховали падлину: коні, корови, вівці, навіть дріб. Як ішла остання холера, то староство наказало, щоби зробити цей цвинтар, на що громада сильно відказувала.
"Перше тільки людей ховали, а тепер, бач, і худобині цвинтару треба, — думав також Яцко. — Дальше, може, ще які метрини для коров повидумують. Все можливе. А потім, то ще таке право вийде, що не худоба для тебе, але ти, хлопе, для худоби. Тьфу!"
Яцко сплюнув, зняв драбину і скинув ялівку на траву. Телиця лежала, як колода. Яцко вхопив рискаль і став із пересердям копати яму.
— Не досить, що здохло, та ще йому таку параду роби!
— говорив, викидаючи землю.
— Вези його, копай яму, ховай! Ігі!.. А ви тут чого? — звернувся до псів, що чимраз ближче підкрадалися до м'яса. — На погріб прийшли? Добре. Ось тобі, діду, хліба!
— гукнув, кидаючи між собак груду землі. Пси розскочилися, і Яцко копав дальше.
— Чого стоїте? — кричав до своїх хлопців. — Возьміть батіг та відганяйте собак!
Хлопці вхопили, один батіг, а другий лопату, і вганяли за псами.
Яцко викопав яму, змірив рискалем, чи є до міри, і скотив до неї ялівку. Потім скоро, разом із хлопцями, став її засипати землею.
А на окопі сиділи голодні пси і з жалем та злобою дивилися на дурного хлопа, що таку гарну поживу так нерозумно марнує.
Як Яцко вертав додому, була ніч.
Світив місяць, били перепели, пахло сіно і мед.
— Буде погода, — говорив Яцко, поглядаючи на дим, що шнурком снувався з комина вгору. — І небо визвізди-лось, що але!
Коні йшли звільна. Яцко не підганяв їх, лиш дивився докола і думав.
— Мають люди гречку, як море, а я, як на злість, її не посіяв. Висіяв більше ячменю, а ячмінь не вродився. Та й таке!
І в ту хвилину зробилося Яцкові дуже сумно. Йому здавалося, що він дуже бідний, що це йому чомусь не ведеться і що для нього нема вже ніякого рятунку. Збіжжя не дописало, ялівка згибла, нещастя йде за нещастям.
А минаючи цвинтар, він думав, як то його вивезуть туди, і як він не буде журитися ні гречкою, ні ячменем, ні жодною бідою — нічим.
Місяць світив, били перепели, пахло сіном і медом.
Яциха чекала на Яцка з вечерею. "Бульба перекипіла, діти зголодніли, — говорила, вибігаючи на ворота, — а його нема".
Над Глухим Кутом висіло тихе літнє небо. На річці гудів невсипущий млин, дорогою їхали парубки на конях, грали на сопілках і співали. їм настрічу вибігали собаки, гналися за кіньми й брехали.
Довго стояла Яциха і надслухувала, чи не їде Яцко. А в хаті, на лаві, під лампою, сидів найстарший син і читав свіжий часопис. Коло нього стояло кілька парубків і слухали. Один із них недавно пристав до читальників, і по його очах видно було, що йому в голові якось-то іще не Дуже ясно. Він спитав:
— А про війну нічого не пишуть, Михайле?
— Ні, нічого.
— А якось ту на ярмарку казали, що ніби наш на турка вибирається.
Михайло глянув на нього, як батько на дурну дитину, і всміхнувся.
— Пощо тобі турка? Коби ти того ворога зміг, що дома, то було би добре.
І він почав говорити з жаром, яких то ворогів хлопи мають" як вони мусять боротися о кожну ложку страви, о кожний день життя і як мусять уважати, щоби в тій боротьбі не впасти, бо хлопське життя, як безнастанна війна.
— Але з місця, — кінчив, піднімаючи голос, — нам не годиться тікати. Тхори тікають, а відважні сміло стають до бою. Держися, хлопе, руками й ногами землі, бо то твоя міць. Хлоп без землі, що риба без води, що листок без гиляки, що марний пух. Фу-у-у! — та й нема!