В день святої волі

Кониський Олександр

Споминки баби Оришки Прядчихи

Оповідання

------------------------------------------

І добре й лихе — все від бога. Дає бог людям щастя; ніхто-ж, як не він святий — посилає на людей і нещастя. Тим-то де талан-доля, там і безталання; без сього вже, мабуть, не можна. Коли-б людям все тільки щастило та таланило, що-б тоді й на світі було! Може-б і добре було; а може-б і ні, — не вгадати. А вже-ж з старих людей не дурно то приказка йде, що не коштувавши гіркого, не розсмакуєш і солодкого...

От і мені на віку всього траплялося. Не скажу, що я нещасниця. Довелося й щастячка зазнати, і нещастя мене не минуло. За чоловіком за своїм зазнала щастя, та не ким же, як не чоловіком і покарав мене бог; а за який мій гріх — того не скажу: так-от і в сиру землю піду, не відаючи, чим я прогрішила, чим я святих його прогнівила?... Та й що з того: чи знати, чи не знати? — рук не підложиш, минулого не вернеш, волі божої не переможеш... Який жеребок випав на твою долю, з таким і калатай мовчки, не нарікаючи...

Я й не нарікаю; я тільки до слова кажу; а нарікати — крий мати божа!.. нехай мені уста навіки заніміють, замкнуться, коли у мене й на думці є нарікати. І гріх і сором нарікати. Як гляну я навкруги думкою, то й бачу, яка то сила-силюща людей, що бідують куди гірш за мене! У мене що! 3 мого бідування тільки душу сум та скорботи хмарою криють; а кістки не стогнуть, ні холоду, ні голоду, ні болісті тяжкій я у себе в хаті захистку не давала; а в иншого... і господи!.. инше й голе, і босе, і холодне, і утроба його з голоду, немов та оплінь у важкому возі, скиглить!.. Еге!.. і ніхто на таких не зглянеться!..

У мене — що: не яка там і кара мені випала! Може ще то й не кара, а тільки так воно... важко-тяжко може через те, що серце моє дурне — занадто чутке та перенятливе. Ну, а розум не спроможний зазирнути на саме дно чужої душі та й роздивитися там, як воно й до чого... Що з того, що він зазирає сліпуючи? Темно!.. а світла біг-ма!.. От і переходиш через свої нетри помацки, й помилишся й заблудиш, — і собі, й людям негаразд вчиниш. А проте вини моєї нема й не було. Не я ж своє серце сплодила; не я його до себе в груди вложила, не я його чутким таким зробила; не можна мені з грудей його виняти; не мені його переробити. Мати з батьком таке серце мені наділили... не мені їх судити... Поможи вже їм боже на тім світі виправдатися та всі митарства перейти й ні на одному не зачепитися!

Так ото кажу вам про мого чоловіка. Земля йому пером-пушиною! Він був не то, щоб яка людина невірна або лиха до мене, або до кого з добрих людей, ні, ні!.. Душа у його була тепла; дружина з його вірна, не зрадлива, — не то, щоб там до чужих жінок, абощо!.. сього зроду-віку не було за ним. Кохав він мене вірно, щиросердо. Слова важкого я від його не чула, до людей він був не двояк, не лиходій; в хазяйстві — дбаха невсипущий, кукібник мозолистий. Усим би гаразд, за все-б дякувати богові, коли-б тільки не така вдача у його була; а то чисто наче та, прости господи, підкова з-під коня — не розігнеш її! Вже на чому він став, не стягнеш ти його, не повернеш, хоч ти йому приску гарячого повно за халяви насип.

Так отсе-то й не по мені було, і шашелем воно точить серце моє. Але було у його, у чоловіка мого, ще дві великих вади. Тямлю я, що нема чоловіка без вади, як нема живої деревини без кори, а проте вельми вони мене за печінки брали й буцім данням тим — трутою, незримо людям, труїли моє щастя. Перша вада у мого чоловіка була та, що він вельми любив чортів згадувати. І встаючи й лягаючи, з чортом було не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться: повсякчас черкає. На що вже й гірше: хліб святий почне було різати — й тут чорта згадає: "яка, отсе, чортяка ніж витупила"; або "чортів ніж хліба не бере..." Страх і згадати, як мене вражає було отаке черкання! Ну, на що йому здалися оті чорти? яка-йому з них користь? чи вже-ж він не тямить, що з чорта добра не буде до віку?

Отак було міркую собі, та й ну його благати: "Антоне! чоловіче мій любий! голубе мій сизоперий! покинь ти чортів! не займай ти їх; бог з ними!.. Призначено їм від бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися, — нехай-же вони там собі й живуть і здихають; не наводь ти їх в хату: у нас в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюди пхаєш. Чи доладу-ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона-ж у тебе не повстяна й не цвяшком бита..."

Він отсе й схаменеться: тихцем, любенько погомонить собі в вуса та буцім і послухається мене. Иншим разом цілий день не згадає дідька; а по вечері, аби взявся за люльку, так і не втерпить, щоб не черконути: коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже-ж ніхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протичка не бере. Або отеє було собака на кого гавкне — і тут без чорта не можна: "який там чорт ходить?.. на якого лисого диявола вона бреше?"

Оттаку нестатечну людину наділила мені доля за чоловіка! Одначе-ж тридцять і одно літечко я за ним прожила й добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаїлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти мулили? Неначе на самому кінчику язика чортяка раз-у-раз у його так і сидить було: аби роззявив рота, вона й вилетить; одна вилетить, а друга зараз натомісць сяде...

I вже чого тільки я не робила, чого я проти тих гаспидів не чинила! І язик йому хрестила, і свяченою вербою обводила, і маковієвською водою піднебення обмивала — не помогло!.. А молилася скільки!.. що свічок тих поставила! І отець Лука молебні служив, і язик йому мирував, і смирну з-під плащаниці за зуби йому клав! Овва!.. нічого не брало! Билася я, побивалася, та й годі сказала. Дала йому волю: нехай черкає! І не начеркався він до самої домовини... А я було чую, та вже німую: не поможу, кажу собі на думці, так нехай мої скорботи сидять у затишку, у мене в душі, щоб люди їх не чули, не бачили...

А вже друга вада, так хто його знає, як про неї й розказати, з чого його почати? І чудна вона, і смішна, й віку вона йому вкоротила. Була вона коли не від бога, так прямо від самого того царя болотяного, що по ковбанях полощеться, а на купині на сонці гріється — бодай-би йому, старому собаці!.. тьфу!..