В червоних шумах

Сторінка 6 з 7

Головко Андрій

П о в с т а н ец ь 1-й. Хай тепер виглядають допомоги!

Повстанець 2-й. А наче чутніш.

Андрій. Сьогодні червоні повинні позиції свої відбити. Наказ є, хоч кров з носа. Ото ж і нам робота буде. Тільки зіб'ють білих, а ми з тилу їх — в обійми міцненько!

Повстанець. Щоб аж ребра захрущали!

А н д р і й. Так що спочиньмо. Та не розперізуватися — навчило ж! (Вбік, де коло другого вогнища — повстанці.) Сторожі не зміняв?

Голос із-за кону. Ось зараз. Ось юшки посьорбаємо.

Андрій. Та бойових, і коней найкращих дати. Голос. Добре!

Повстанці відпочивають.

Іван (приносить торбинку. Сідає). Так, значить, Хведь-ко, юшку сьорбаєте? Може, спряжемося?

Голос. Ану тебе!

Голос 2-й. Знаємо твою супрягу.

Голос 3-й. Твій коник сухенький буде, а наш і ноги простягне...

Іван. Ну, то як хочете. А тільки дурні ви, хлопці. Та тут же оладочки та ще й картопелька печена. Повстанець (з-за кону з ложкою). Ну? Іван (виймає). О!

Повстанець (з ложкою). Справді оладки, хлопці. Видко, старців десь по дорозі злапав.

Сміх.

Іван. Старців? Е ні, братику. Не старцями тут пахне. Дівчина гостинця передала. З гурту. Бреши! Іван. А ось — картопелька.

З гурту. Де ж ти її здибав? Іван. Призволяйтеся. А я розповім.

Дехто бере, їсть. Голос. Добрі оладки!

Іван. Передай у другу сотню. Нехай як проскурою поділяться. (Передає один оладок.) Так де здибав? А от усе спервоначалу викладу... Діло було ось як. Ідемо ми з роботи, ну й того.... Звичайно, трошки озираємося.

Голос. Чи, бува, душа з п'ят не випала?

Іван. Ні, милуємося. Потому — туманець... кущики всякі... хорошо; аж гульк — дівчина по дорозі. Геройська, чорнява... Ну я, звичайно, підскочив. Кінь підо мною так і грає, так і танцює. А я тільки — морг!

З гурту. У, чорт носатий.

Сміх.

— Мабуть, з переляку: на тобі оладки мерщій, та геть к бісовому батькові?

Іван. Ні-ні. По-хорошому. Розговорилися. Вона йде — ми їдемо. Грицьку, так же було?

Г р и ц ь к о. Так, так.

Іван. Ну от, значить, вона йде — ми їдемо. Ми їдемо — вона йде. Довго так. Ну і, звісно, уподобала.

Сміх.

Та недовго думавши: "Люблю тебе, повстанцю. На ось та згадуй Наталочку свою. А торбинку, як вернешся, привезеш".

Сміх.

Голос. Бо в придане, мовляв, нема нічого, крім торби. Іван. Серце в мене так і тьохнуло. Розстатися з тобою? Нізащо! Схопив у сідло і — гайда... Було, Грицьку? Г р и ц ь к о. Брехати не буду: що було, то було! Іван. Хотів сюди привезти. Голос. Та й чого ж не привіз? Іван. Хтозна й чого.

Голос. Таке плетеш, аж нудно робиться...

Іван. Плету? От їй же бо! Хіба хоч одно слово не так, Грицьку? А що за дівчина! А серце яке! Золоте. Я вам, хлопці, трошки того... збрехнув. Діло було ось як.

Повстанець 1-й. Ну й знову збрешеш.

З гурту. Заткнись, Іване.

Іван. Ні, не заткнусь. Слухайте. Адже оладки їли? Отож, їдемо ми, храбро так... . Нікуди не озираємось — плювать нам на все. Аж гульк — по дорозі дівчатко. Маленьке таке, як перепелятко. Та туп-туп... ноженятами. Торбинка через плече. Оця торбинка... Нагонимо.

Повстанець 2-й. Ти, звичайно: "Дайош, бабка, торбину!"

Іван. Кинь, кинь! Нагонимо. "Куди це, чорнява, так рано?" —— питаю. "А дядькові снідати несу, орють". — "Молодцювата,— кажу,— молодичка з тебе; ми ще й не вечеряли, а ти вже й снідати наварила..." І — змовк. Мовчить і вона. Тільки голівку схилила. А в мене в грудях щось як запече!.. (Пауза.) Увірвав коня нагаєм. Гайнули... Коли ззаду чуємо: "Дядю, дядю!.." Зирк — дівчинка за нами біжить, аж падає. "Що з тобою! Чого ти?" — "Як мені вас жаль! — Торбинку здіймає.— Нате! — А в самої сльозинки на очах.— І наш Петро з червоною стьожкою. З червоними пішов... А батька білі вбили..." (Пауза.) Так мені горлянку й здавило. "Неси дядькові,— кажу,— а ми собі десь знайдемо. Може, й тебе підвезти?" А вона рученята з торбинкою простяга: "Нате!" Опекло мене. Схопив на коня, і понеслися... (Пауза.) Під ліском орав дядько її. Ізсадив з коня дівча, а воно: "Дядю, хай їм оладки. Я вам іще принесу!" І очима, як сонцями, на нас... Знов опекло в грудях, наче в них хто чавуна з кип'ятком перекинув... Вдарив коня... Тому він такий і в милі!..

Тиша. Біля другого вогнища хтось заспівав "Яблучко".

Голос. Десь і в мене дочка...

Іван. І звуть її Наталочка. А в косі маленькій, як у миші хвостик,— моя червона стьожка...

Голос (із-за кону). Остап летить. Щось, мабуть, сталося.

Андрій (вдивляється). Кінь змилений. До зброї! Повстанці схоплюються, ладнаються.

Остап (підбігає). Наші в бій пішли. Вже зовсім кадет підійшов до окопів, як раптом по них з кулеметів... вони — тікати... А ті за ними... от перехопити б...

Андрій. По конях!..

Вибігають. Чутно залпи, крики "ура".

Марійка (по паузі виходить). О, денікінці... Куди ж вони?.. Заплуталась. Кудою йти?..

"Ура" чутніш. Постріли.

Марійка (прислухаючись). Ближче... це червоні, мабуть. (Раптом кидається в кущі.)

Д єні кінець 1-й (захекано). Ху! Ну, куди його?..

Денікінець 2-й. Близько вже... (Скидає шинель, чоботи.) Не втечеш...

Тікають.

З'являються червоноармійці.

Червоноармієць 1-й (натикається на кущ. Марійка— тікати). Стій! Стій! (Хапає.) Шпигунка!-А, сволоч!.. Чого ти тут лазиш?

Червоноармієць 2-й. Чого тиняєшся? (Обшукує.) О, револьвер! (Б'є її.) О, сумка якась... Шпигунка!

Марійка. Ні, ні. До вас я. Вам це...

Червоноармієць 2-й. Не бреши!

Червоноармієць 1-й. Бач, як гадюка облущилась! І шинельку вже скинула, і чоботи...

Марійка. Та ні, братику!' Це денікінці тікали... А я вам несла це... Украла. Тут якісь бомаги.

Червоноармієць 2-й. Мовчи, сволоч! Не викрутишся! Ми тебе...

Штаб бригади з прапором. Комісар. Що це за жінка?

Червоноармієць 2-й. Шпигунка. Піймали ось тільки-но. В кущах ховалася.

Червоноармієць 1-й. І одежа ось денікінська, видко, переодяглася.

Червоноармієць 2-й. Найшли револьвер і пакет.

Червоноармієць 1-й. У пазусі схований був.

Марійка. Та ніт же, до вас це я несла... Я з Балуєвки... Три дні по лісі блукала, все ніяк було...

Комісар. Мовчи! Обшукайте. (Читає.) О, карта! Еге-ге... Що це? Позначено нашу дільницю. (Читає.) "Спасибі за Балуєвку. На Федорівку приготуйте прориви в місцях, помічених на карті!" Це що таке? (До комбрига.) Не дурно підозра в мене була... не дурно нас били! (Зриває зброю з комбрига.) Падлюка! Заговорила-таки буржуйська кров! Зраднику! (До червоноармійців.) Приготуйте гвинтівки. Ось ми їх спаруємо...