— Іди, Колю! — почали його кликати.
— Е! Коля чогось плаче,— придивившись, промовив другий хлопчик.
Ватажок схопився з місця й з серйозним, заклопотаним виглядом підійшов до Колі.
— Чого це ти, Колю? — ласкаво заглядаючи йому в вічі, питав він.
Коля закрив лице рукою.
— Хлопці! — суворо звернувся він до дітвори.— Може, хто вдарив?
— Ні, ніхто,— одмовляли хлопці, підходячи до тину.
— Ну, то чого ж ти, Колю? — одводячи од очей руку, питав він.
— Я — теж наше бра-ття, сірома-аха,— схлипуючи, промовив Коля.
Ватажок трохи подумав.
— Давайте, хлопці, приймемо вже Колю до нашого браття,— пожалів він Колю.
— Приймаємо! — гукнули хлопці.
— Іди, Колю, сюди,— поступаючи рядом з собою місце на піску, привітно гукнув на його один із "старців".
Сльози не висохли ще в очах у Колі, як заблищали вони радістю й гарячою вдячністю. І соромлячись, і осміхаючись, і витираючи рукавом сльози, мостився він край шляху всередину між "наше браття". Одну ніжку підобгав під себе, другу з розпанаханим коліном висунув у пісок, скривився, як сирітка, виставив і свою жміньку.
Дайте сиротиночці,
Темній, невидній...
А немає ж у мене
Ні батенька, ні матінки,-
лунали на цілий куток жалісні голоси, й найжалібніше з усіх бринів голос нового "сіромахи".
Мимо проходили "пани", кидали в руку черепки, кізяки, будяки колючі, сипали на голову й за шию пригорщами пісок. Коля покірно склепав очі й схиляв головку до самої землі.
Всім було байдуже, як улицею, шумлячи шовками, пройшла якась пані. Тільки Коля примовк був одразу й прищулився до товариша; вона зиркнула збоку на розхристаних, обсипаних травою й піском "сіромах" і пішла далі.
— І що ото вони витівають там! — загомонів хтось з-під стріхи на "старців".— А чи не пора б уже вам на піч!
І незабаром Коля стояв серед шляху один як палець. Підійшло кілька старих.
— Чиє воно? — придивлялись вони до його.
— Чий ти, Колю? — питав його, підійшовши, якийсь хлопчик.
Коля сказав.
— Це аж із базару, — дивується якась жінка. — Та чого ж ти аж сюди забрів?
Коля готувався заплакати. Люди погомоніли, порадились і одрядили дівчину одвести Колю.
Кріпко взявшись за руку чужої дівчини, Коля спотикався по дорозі й плакав, жаліючись, що болять ноги й хочеться спати. Далі він вже не пам'ятає, як опинивсь на руках у неї. Тільки близько-близько бачив коло себе незнакоме лице й чужі ласкаві очі.
Потім чув розмову чужої дівчини з кимсь дуже-дуже близьким.
Пам'ятає ще, як той рідний голос промовив до нього:
— А де ж ти хоч чобітки подів, шибенику?