Утрачений світ

Сторінка 40 з 62

Артур Конан Дойл

— Сподіваюся, сер, нащадки й без цього матимуть за що пам'ятати мене, — сухо відказав Челенджер. — Я маю достатньо й особистих своїх заслуг. А річки та гори потрібні лише неукам, щоб було з чим зв'язувати власні імена. Я таких пам'ятників не потребую.

Самерлі, двозначно посміхаючись, хотів був учинити новий напад, та лорд Джон вчасно втрутився у їхню розмову.

— Це вам, мій голубе, належить право охрестити озеро, — звернувся він до мене. — Ви побачили його перший і, хай йому чорт, якби ви надумали назвати його озером Мелоуна, ніхто не став би вам насупроти.

— А й справді, — погодився Челенджер. — Нехай наш юний друг прибере йому назву сам.

— Тоді, — я аж почервонів при цих словах, — нехай воно буде називатись озеро Гледіс.

— Але чи не здається вам, що назва Центральне озеро була б відповідніша? — зауважив Самерлі.

— Ні, я віддав би перевагу озеру Гледіс.

Челенджер співчутливо глянув на мене і вжарт похитав своєю великою головою.

— Що ж, молодь — завжди молодь, — сказав він. — Нехай, отже, воно має назву озеро Гледіс.

Розділ XII

"В ЛІСІ БУЛО ЖАХЛИВО"

Я писав уже (а може, й не писав — останні дні пам'ять починає зраджувати мене), що аж зашарівся з гордощів, коли троє таких непересічних людей, як мої супутники, подякували мені, — якщо не за врятування експедиції, так бодай за те, що я значно полегшив становище нас усіх. Бувши наймолодшим членом нашої громади і віком, і знаннями, і витривалістю, — одне слово, всім, що робить з юнака досвідченого чоловіка, я спершу лишався ніби в тіні. Тепер я взяв реванш і неймовірно тішився від самої думки про це. Та ба! Як часто пиха передує падінню! Самозадоволення і надмірна самовпевненість цієї ж таки ночі спричинилися до найжахливіших у моєму житті подій. Коли я згадую про них, серце у мене й досі холоне.

Ось як це все сталося. Те, що я побачив з височенного дерева, вкрай розворушило мене, і я ніяк не міг заснути. Вночі першим чергував Самерлі, згорбатіло сидячи біля вогнища з рушницею між колін. Він куняв, і його гостра цапина борідка кумедно трусилася кожен раз, коли він скидав угору голову. Лорд Джон, загорнувшись у своє південноамериканське пончо, спокійно спав, і тільки лунке хропіння Челенджера порушувало лісову тишу. На небі ясно світив місяць уповні. В повітрі віяла нічна прохолода. Ніч — кращої і не придумаєш для прогулянки! І раптом мені сяйнула думка: а чом би й ні? Уявім собі, що я тихесенько зникну з табору, добудусь до озера, а перед сніданком повернуся з якоюсь важливою інформацією. Хіба ж це не примусить моїх товаришів ще більше мене поважати? А тоді, коли Самерлі напосяде на Челенджера, щоб той придумав якийсь спосіб вибратися звідси, і ми повернемось-таки до Лондона, обізнані з таємницями центральної частини плато, я ж буду єдиною людиною на світі, що бачила їх на власні очі. Я згадав Гледіс та її думку: "Героєм можна бути скрізь". Мені здавалось, я чую її голос, коли вона промовляє ці слова. Згадав я й Макардла. Яку чудову статтю на три шпальти вмістить наша газета! Це ж блискуча підвалина журналістської кар'єри! На найближчу велику війну мене неодмінно пошлють у ролі кореспондента. Я схопив рушницю, яка була ближче (набої вже й так я мав у кишені), розсунув колючі кущі й нечутно вислизнув на той бік загорожі. Останній мій погляд упав на сонного Самерлі, — теж мені вартовий! — що сидів перед багаттям і, як лялька, механічно хитав головою.

Не ступивши й ста ярдів, я почав уже каятись, чи не занадто поспішився. Десь у цих нотатках я зазначав уже, що в мене надміру буйна уява, яка перешкоджає мені бути справді відважною людиною. З другого боку, я над усе боюся здатися боягузом. Ось це останнє почуття й штовхало мене вперед. Я просто не міг би вже повернутися в табір з порожніми руками. Якби навіть мої товариші й не помітили моєї відсутності й не довідалися про мою легкодухість, я однаково соромився б сам себе. Та хоч би там як, а я цю хвилину ладен був будь-що пожертвувати, аби знайшовся якийсь прийнятний спосіб вибратися з тієї халепи, в яку сам себе затягнув.

А в лісі було повно жахів. Дерева росли так тісно і таким рясним були покриті листям, що я не бачив місяця — лише подекуди крізь мережу гілля полискувало вгорі зоряне небо. Коли очі призвичаюються до мороку, починаєш розрізняти різні ступені темряви. Стовбури дерев дається ще бачити, зате просвіти між них — чорні як вугілля й нагадують отвори печер, і я раз у раз тремтів, проходячи повз них. Мені згадалися розпачливі при смертні крики ігуанодона — моторошні крики, що минулої ночі розбудили нас. Згадалася розтулена закривавлена паща, освітлена головешкою лорда Джона. Тепер я був саме в тих місцях, де та жахлива тварюка полює. Щохвилини це незнане страховище могло вихопитися з пітьми й кинутись на мене. Я спинився, витяг з кишені набій і хотів зарядити рушницю. Коли я збирався відкрити затвор, серце в мене похолонуло: я захопив із собою не свою рушницю, а дробовик лорда Джона!

Мене знов пойняло бажання вернутися назад. Я, безперечно, мав усі підстави відмовитися від свого плану, і ніхто б мені за це не дорікнув. Але знову дурна моя пиха взяла гору. Я не хотів, я не міг вернутися, нічого не досягти! Зрештою, проти тих страхів, що могли спіткати мене, мисливська рушниця ледве чи корисніша, ніж дробовик. І якби я вернувся до табору поміняти зброю, мене помітили б, тож довелося б розкривати свої наміри, і тоді я не був би таким уже самостійним героєм. По недовгому ваганні я прикликав усю свою мужність і з непотрібним уже дробовиком під пахвою рушив, далі.

Страшнувато мені було в мороці лісу, але ще гірше відчув я себе, коли підійшов до затопленої білим місячним сяйвом галяви ігуанодонів. Принишкнувши за кущами, я пильно оглянув її. Жодної з велетенських тварин там не було. Може, трагічний кінець однієї з них примусив решту податись кудись-інде. В туманному, сріблястому світлі ночі я не бачив на галяві ні живої душі. Набравшись сміливості, я прожогом гайнув через відкриту місцину і підбіг попід хащами до струмка, що міг правити мені за проводиря. Це був веселий товариш, який дзюркотливо котив свої води поруч мене, немов та люба моєму серцеві річечка на заході Ірландії, де я дитиною ловив нічної пори форель. Ідучи за водою, я неминуче мусив дістатись до озера, а простуючи проти води — повернувся б до нашого табору. Часто-густо струмок зникав з моїх очей, ховаючись за чагарями, але ввесь час я чув його привітне дзюркотіння.