— Що відомо вам про професора Челенджера?
— Челенджер? — він насупив брови й прибрав вигляду суворого вченого. — Челенджер — це той, що наплів сім мішків гречаної вовни про свою подорож до Південної Америки.
— Які там сім мішків?
— Е, та він набазікав якихось нісенітниць про чудернацьких відкритих нібито ним тварин, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні облишив ті свої химерні розповіді. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Рейтер, та внаслідок того інтерв'ю зчинилася велика буча, і професор побачив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що повірили були йому, але невдовзі він і їх відштовхнув.
— Яким це чином?
— Дуже простим — своєю нестерпно брутальною поведінкою. Знаєте бідолаху Ведлі з Зоологічного інституту? Так оцей Ведлі надіслав йому листа: "Директор Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо професор ушанує своєю присутністю чергові збори співробітників Інституту". Відповідь була просто соромітна.
— Та що ви кажете!
— Атож, у сильно пом'якшеному викладі зміст її був такий: "Професор Челенджер вітає директора Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під три чорти".
— Ну й ну!
— Оце ж так, мабуть, зреагував і Ведлі, діставши цю відповідь. Я пригадую, як приголомшено почав він свою промову на зборах: "За п'ятдесят років свого спілкування з науковим світом…" Старого відповідь Челенджера зовсім вибила з колії.
— А що ще ви знаєте про Челенджера?
— Як вам відомо, я — бактеріолог з фаху, живу світом, видимим у мікроскоп, який збільшує в дев'ятсот разів, і не дуже цікавлюся навколишнім, яке на межі Пізнаного, тож мені буває якось моторошно, коли я покидаю свій кабінет і стикаюся з людьми, істотами брутальними й нав'язливими. Я намагаюся уникати пліток, але про професора Челенджера я дещо чув навіть у наукових дискусіях, тому бо він належить до категорії людей, яких не можна так просто зігнорувати. Челенджер справді чоловік талановитий, він наче та електрична батарея, наснажена життєвою силою, а разом із тим страшенно сварливий і впертий фанатик, та ще й неперебірливий у засобах. Він навіть дійшов до того, що підробив фотографії, нібито привезені з південноамериканської подорожі.
— Ви сказали, що він фанатик. У чому конкретно це виявляється?
— Та в чому завгодно! Ось хоча б останній його вибрик — еволюційна теорія і теорія Вейсмана. Через них він, переказують, влаштував страшний скандал у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніше?
— Зараз ні, але в нас у редакції є переклад протоколів конгресу. Якщо хочете, можете прийти, я покажу вам.
— Це саме те, що мені треба. Я маю завдання взяти інтерв'ю у цього суб'єкта, і я шукаю хоч якого-небудь приступу до нього. Дуже вдячний за те, що ви згодилися мені допомогти. Я пішов би з вами хоч і зараз, коли вам не дуже пізно.
За півгодини я вже сидів у редакції "Природи". Переді мною лежав грубезний том, розгорнений на статті "Вейсман проти Дарвіна" з підзаголовком "Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії". Мої наукові пізнання досить скромні, і мені важкувато було стежити за всією аргументацією, але, в усякому разі, було ясно, що англійський професор висловлювався в цьому питанні вельми гостро, чим неабияк збурив своїх континентальних колег. "Протести", "галас", "загальні вимоги спинити промовця" — ось перші три нотатки в дужках, що зараз же зупинили на собі мою увагу. Щодо самого змісту дебатів, то для мене вони були все одно що китайська грамота.
— Я попрошу вас перекласти їх мені простою людською мовою. — звернувся я до мого провідника.
— Та це ж бо й є переклад.
— Тоді, може, мені краще вдатися до оригіналу?
— Для невтаємниченого воно й справді трохи темно.
— Якби виловити хоча б одну зрозумілу фразу, приступну для звичайного людського мозку! Ага, ось це нібито підійде. Здається, тут і я дещо второпав. Перепишім її. Вона правитиме мені за першу ланку в моєму знайомстві з неприступним професором.
— Більш я вам не потрібний?
— Та ні. Хоча стривайте. Я збираюся написати йому листа. Якщо я накидаю його тут і скористаюся вашою зворотною адресою, то це надасть більшої ваги моєму посланню.
— А тоді цей суб'єкт з'явиться сюди, зчинить бучу й потрощить меблі.
— Ні, ні. Я дам вам прочитати листа. В ньому не буде жодної зачіпки для скандалу, запевняю вас.
— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, онде — папір. Тільки дозвольте мені переглянути вашого листа, перше ніж ви його вишлете.
Мені довелося добряче-таки попрацювати, але кінець кінцем, можу похвалитись, послання вийшло непогане, і я не без гордощів прочитав його вголос критично настроєному бактеріологові.
"Шановний професоре Челенджере, — так починався мій лист. — Скромний дослідник-природознавець, я довгий час з глибоким інтересом стежу за вашими міркуваннями щодо суперечностей між поглядами Дарвіна і Вейсмана. Нещодавно мені випало відсвіжити свою пам'ять з цього питання, перечитавши…"
— Ну, й ловко ж брешете! — пробурмотів Тарп Генрі.
"… перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі, Ваші надзвичайно ясні та переконливі докази являють собою останнє слово науки в цьому питанні. У мене тільки одне речення там викликає деяке застереження, а саме; "Я рішуче заперечую нічим не обгрунтоване й суто догматичне твердження, ніби кожен окремий організм — це мікрокосмос, що повільно змінював свою історичну будову в цілій низці поколінь". Чи не здається вам, що у світлі останніх досліджень у цій галузі ваша думка потребує деякого корегування? Чи не гадаєте ви, що фраза ваша звучить аж надто категорично? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитися з вами, щоб поділитись деякими думками, які я хотів би обговорити з вами особисто. З вашого дозволу я матиму честь завітати до вас післязавтра (в середу) об одинадцятій годині ранку.
Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані вашого покірного слуги
Едварда Мелоуна".
— Ну, як? — спитав я, тріумфуючи.
— Що ж, коли ваше сумління не протестує…
— До цього часу воно мені не муляло.
— Але що ви збираєтесь робити далі?