(Сімейна історія)
Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистив картоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питалася кволим, як у хворої, голосом:
— Устиме... ти вп'єть картоплю товсто чистиш?
— А тобі що — крізь комин видно? — усміхався Устим двома верхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.
— Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,— вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зі стражденною насолодою в голосі.
— Чи ти бачив отаке... причепилося,— дивувалась.— І що воно ото з людиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати мені вже?..
І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.
Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик з водою булькнула.
У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахло холодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі, коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.
Уже років три, як Устимові не спиться. То ревматизм розбудить, то сон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, що пережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшов поратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубав дрова, витягав з колодязя ніким іще не початої після ночі води (ще, дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, як висаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював у печі. Не задля того щоб догодити Оляні — про це Устим навіть не думав ніколи,— просто він любив усяку досвітню роботу.
Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала, постогнувала і бубоніла сердито: "Треба ото менше тих книжок жерти, тоді й спатиметься". І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.
Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники для п'ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія, природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все, правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,
як перед учителем, вичитує: "Вага вершків становить шістнадцять процентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тонн молока?" Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою, радісно, по-дитячому засміється й скаже: "Та скільки ж? Мабуть, до трясці!"
Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так само старанно, як і підручники, але ніякій з них не вірив. "Ловко набрехано!" — тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддасть бібліотекарці й попросить: "Мені щось таке, щоб не видумане було..."
Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немов зацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула ще й на лежанці. При цьому вона взялася долонею під щоку, наче до співу, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так що аж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі, вивела позіханку, "Позіхи", як звала свою недугу Оляна, починалися в неї з гикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшла справжня пісня з отих "ах" та "хо-хо-оуу". Кінчалося тим, що Оляна, зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: "Вп'єть позіхи найшли, тепер цілідень голова болітиме... "
І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чи ще не починає.
— Таке як розвидняїцця,— сказала Оляна з лежанки і здивовано закліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона в нього не дивилася.
— Так, як і вчора було,— мовив Устим розважно.— Зразу ніч, тоді ранок, а тоді вже день.— І дивився на картоплину, що чистив, і усміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.
Іноді ж, як уночі Устима не "крутив" ревматизм і він чув, що в тілі жевріє схоже щось на здоров'я, додавав і таке, приміром:
— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї — ги-ги! — свиснув...— І брови йому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавої усмішки.
В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, що вбирається під осінь до людей, у кого не дерев'яна підлога, а долівка і стіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрий лагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у Полтаві шофером на молоковозі): "Давайте, тату, я стіни цеглою обкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися — краще". Але Устим не погодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дах перекрити, бо ніде вже по селу хат під соломою не було. Виходило так, що Устим найбідніший од усіх...
І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитися здалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, груба червона полив'яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла... Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявся двозубо, як дитина, й казав: "Хай так! Рівно постав, то подумають, що тут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!.. "
Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Не закурив — припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученими пальцями, і щасливо усміхався — то до цигарки, то до картоплі начищеної в чавунчику, то до полум'я в печі. Це була перша його цигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжки він аж оп'янів. А тут ще ранок видався — ясний, прозорий у далечі, веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій траві осінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павуки звечора наткали, на капустах у городі... А левада вся була сива.
Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так про свою ту любов казав: "Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізнову починається — ги-и! — Наче я ще ота-кий-о! — І показував долонею, який він заввишки до землі хлопчак.— Та ще як присниться щось хороше, а не погане, тоді немає кращого в світі... "
А шибки вже зацвіли тендітно-рум'яним цвітом, і в хаті немов потеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.
Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пелені поскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузько примружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, що робиться в її, Оляниному, тілі — у грудях, у попереку, в ногах, у животі... Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогодні воно мовчало. Ніде ніщо не крутило, не шпигало, і кров у жилах не "бухкала", як те часто Оляні здавалося і вчувалося.