Він усе ж таки вирішив зазирнути в ресторан, хоча й не знав, залишиться там чи ні. Один столик біля вікна виявився вільним, немовби саме для нього, і він не наважився піти геть. Раніше Віктор плавав на пароплавах, це був теплохід, до того ж теплохід морського типу, що не боїться великої хвилі; але ресторан у ньому, схоже, залишився колишній, мовби перенесений з пароплава у цілковитій незайманості— те ж напівокругле, похиле до бортів невеличке приміщення в кормі, з вузькими, на два боки, дверима, ті ж просторі вікна, прибрані в жовті штори, і ті ж низькі, м'які крісла в білих чохлах. Віктор міг би побитися об заклад, що й меню тут анітрохи не змінилося, хіба що на якусь дещицю. Він розгорнув карточку й усміхнувся. Звичайно, все те саме: щі, піснувато-кислий запах яких він пам'ятав ще й досі, яєчня, біфштекс і рисова каша. Але річкову рибу замінила морська, це він повинен був передбачити. В усьому іншому меню нагадувало раз і назавжди викарбуваний на камені напис, свідчення сталості смаку невідомого постачальника.
Сидіти, розвалившись у кріслі, зі склянкою пива, тримаючи її в руці, було і зручно, й приємно. Десь угорі нечутно і пружно працював вентилятор, гнав повітря, і по залі колами ходив вітерець, ворушив на вікнах легкі високі штори й обережним, пригасаючим повівом торкався обличчя. З одного боку за сусіднім столиком уже збуджено гомоніла за пивом компанія чоловіків, з іншого — з мовчазною і несерйозною, яку забавці, жартівливою зосередженістю вечеряла сім'я: він і вона з однаково широкими і чистими, чомусь схожими (чи не від спільного життя, бува?) обличчями — молодими й добрими, і хлопчик з дівчинкою приблизно одного віку, років шести або семи. Не дістаючи з крісел до столу, діти їли навстоячки. Очевидно, це й викликало лукаво-уважний і веселий настрій батьків: раз по раз вони перезиралися й усміхались. Спостерігаючи за ними, Віктор, сам не знаючи чому, відчув у собі незбагненні ревнощі до цієї невеликої, але вже повної сім'ї, щось, опріч любові й злагоди, зачіпало й зворушувало його в ній — чи то схожість і фізична рівність, що одразу впадали у вічі, мовби він і вона були створені одне для одного, як ліва рука для правої, чи то обачна, парна поміркованість: мати, батько, син, дочка — всього, що може бути, по одному, але все гарно, міцно, на славу людині, чи то щось іще, приховане глибше і міцніше. І від того, що він не міг збагнути свого почуття, неспокій не полишав і заважав йому; він не одразу забув про нього і після того, як за сусіднім столиком повечеряли й пішли.
А за вікном, за неширокою смугою, все плинув і плинув берег, за кормою здивовано й неохоче закипала вода і, підібравшись, котила на два боки хвилі. Річка позаду, здавалося, легенько розгойдувалася то ліворуч, то праворуч; на її поверхні далеко й довго, доки сягало око, трималися після хвиль яскріючі на сонці брижі, від яких боляче і задьористо ставало очам; течія там мовби слабшала або ж і зупинялася зовсім. Берег часто змінювався: то низький, яскраво-зелений, на свіжій зелені пасуться корови, то за поворотом одразу яр, нагорі будівлі, униз, до води й човнів, ведуть сходинки, біля човнів вистрибують, щось кричать і махають руками дітлахи, біля будинків, прикриваючись від сонця долоньками, стоять дорослі.
Віктор виріс на цій річці, кожного божого дня пропадав на ній з ранку до ночі, і більша частина його дитячих і вже не дитячих радощів була пов'язана з нею. Ніколи він не забуде, як щоразу боявся пропустити льодохід; з яким захватом і острахом, нетямлячись, дивився на дику, осатанілу силу, що зіштовхувала кригу вниз, здиблювала і трощила незграбні, з глибоким полиском синяви брили; який багатоголосий і протяглий, зі стогоном і відчаєм стояв довкола гуркіт.
Один спогад, чи не найдавніший, був яскравіший за інші. Йому тоді виповнилося шість років, і не просто виповнилося, а виповнилося саме цього дня — 1 травня. Льодохід звичайно теж припадав на кінець квітня — початок травня. Йому, хлопчакові, не досить було того, що його день народження так вдало збігався зі святом, йому ще кортіло, аби цього дня неодмінно рушила крига — інакше не буде щастя. Звідки, з яких глибин і снів виник у ньому цей забобонний зв'язок одного з другим, він, звичайно, не знав; але ще й досі, правда, без колишньої щирості й зацікавленості, немов жартома, він продовжує стежити, коли — до чи після свята — пробудилася річка, усміхнеться чи ні йому нині удача. (Ось іще відмінність: щастя обернулося на удачу, з якою легше й безпечніше поводитися — якщо й проґавиш, то втрата невелика; з віком він, здається, привчає себе ризикувати лише тим, що небагато важить).
З раннього ранку 1 травня він сидів на березі, вдивляючись у посинілу, розбухлу кригу. Ніколи ще не випадало йому бачити перший, вирішальний поштовх, який зривав кригу з місця, і тепер він чекав на нього нетерпляче і з важкою зосередженістю, понад усе на світі боячись, що день закінчиться раніше. Десь у селі співали, яскраво світило сонце, з пониззя навіть не дув, а легенько плинув над річкою м'який рівний вітрець, доносячи звідкись свіжий і прохолодний, вербний запах щойно звільненої води. Річка неспокійно вовтузилася, погойдувалася, зітхала; часом зсередини чувся глухий, утробний шум, далі лунав порский і сильний, наче постріл, тріскіт, і в кризі спалахували тріщини. Ось-ось усе це мало зірватися з місця, закружеляти, зашуміти, попливти, але стояло. Трималося якоюсь силою, чіплялося за щось, впиралося, проте нікуди не рухалося. Увесь день прочекав він марно, ввечері, геть нещасного і змученого, його насилу забрали додому. Тепер усе: ніколи не закінчиться війна, не повернеться з фронту батько, не полюбить його сусідська дівчинка Нінка. Далі жити просто безглуздо.
Серед ночі він прокинувся від невиразного далекого гуркоту, який то затихав, то раптом болісно й тривожно виникав знову. Іншого разу шестирічний хлопчак, напевно, одразу пірнув би від нього під ковдру і постарався хутчіше заснути, але тепер остання надія змусила його перебороти страх і встати з постелі. Скоряючись якійсь сторонній владній силі, він навпомацки добрався до дверей, нечутно відхилив їх і вислизнув на вулицю. І небо, й землю поглинула суцільна, непроглядна пітьма, крізь яку ніде нічого не було видно, але дорогу до річки він знав і з заплющеними очима. Кумедно й незграбно підстрибуючи, боячись налетіти на паркан, але ще більше боячись іти кроком, він кинувся на берег.