— Сина, виходить, діждався, Степановичу?
— Діждався,— казав батько.
З однієї вулиці вони повернули на іншу, перейшли на протилежний бік. Батько зупинився:
— Впізнаєш?
Ні, він не впізнав свою хату і, якби був один, мабуть, проминув би її. Видалася вона йому тепер зовсім невеличкою і старенькою, з підсліпуватими, як у зимарці, віконцями, з "почорнілими колодами в стінах, що геть потріскалися, і нерівними, безглуздо випнутими вуглами. Але це була вона, і тепле й гірке почуття вдячності й провини наринуло на Віктора і стисло йому серце.
— Чого ж це ви гостей не зустрічаєте? — гукнув батько.
— Яких гостей? ■— почув Віктор зляканий голос матері з сіней і побіг на нього.
За годину вже сиділи за столом. Зібралися всі свої: батько, мати, дядько, або, краще сказати, Микола, батьків брат, якого Віктор ніколи дядьком не величав, бо той був старший за Віктора лише на якихось п'ять років і в них давно вже склалися прості й приятельські стосунки; дружина Миколи — Настя, жінка напрочуд урівноважена й добра, з трохи важкуватим від надмірної доброти обличчям; їхні дітлахи Санько і Генка, що зустрічали Віктора на пристані і які несподівано виявилися ніякими не племінниками йому, а двоюрідними братами; Галина, в родичанському вузлику Вікторові тітка, яку він тіткою так само не називав, хоча вона була старша за Миколу; Галину раніше знав увесь район, вона одержала орден за колгоспний город, а тепер, виявляється, працювала прибиральницею в школі. Бабуня до столу не пішла, зосталася сидіти в себе на ліжку, куди їй подали чай, і вона пила його вприкуску з пиляним цукром, що його привіз їй з міста Віктор, і уважно прислухалася до балачки, зрідка вступаючи в неї і знову замовкаючи, аби зайнятися чаєм.
Батько наливав горілку й розповідав, як Санько з Ген-кою перші побачили на теплоході Віктора й побігли до ньо-го, а він довго не міг збагнути, про що вони стрекочуть, ба, ніхто нині Віктора не чекав.
— А я знала, що він цього року приїде,— заявила мати.— Може, на перший пароплав не надіялася, а взагалі все одно знала.
— Звідки ти знала?
— Звідки. Знала, бо знала.
Вона дуже постаріла й згорбилася, і Віктор дивизся на неї розгублено, з ніжною і сумною недовірою: невже це вона, його мати? Що з нею скоїлося? Та й батько теж.." У батька за вухами з'явилися глибокі западини, позначиз-ши череп, голова стала по-дитячому маленька, сухе обличчя геть покреслили зморшки. І тільки бабуня, здавалося, не змінилась, мовби їй старіти далі було вже нікуди і вока вперлася в якусь останню невидиму межу, за якою на цьому світі немає продовження. Віктор упіймав себе на тому, що відчуває до цих рідних, найближчих йому людей дивне почуття любові й відчуження, спротиву їм, їхній старості, їхньому рухові у споконвічну людську сторону, куди на неї видимому й мовчазному непослабному ланцюжку вони мимоволі тягнуть і його. І вже ввижалося, вірилося йому, що він приїхав сюди лише для того, аби збагнути, як далеко він просунувся слідом за ними, де, на якій позначці тепер перебуває, і попросити, вмовити їх, щоб вони не квапилися.
Найбільше говорили про колишнє село, про те, хто куди з нього виїхав, як склалася їхня доля. Згадували про колгосп, у якому жили бідно, проте весело й дружно, разом спізнавалися в робочому запалі, коли надходили жнива, і разом спізнавалися в обмані, утаюючи сотки від податків, коли приїжджав хто-небудь переписувати городи, або посилаючись на болячки, коли зволікати далі з власним сінокосом було неможливо. І, розвереджена, розтриюджена спогадами, схлипнула Галина, пожалілася:
— У колгоспі я хоча б людиною була, а тепер...
— То їхала б з колгоспом,— сказав Микола. Вона з несподіваною злістю огризнулася:
— А ти чому не поїхав?
— Мені не треба. Мені й тут добре.
— Ну й мені не треба. Куди я від своїх? Хоча моя доля така була: на землі працювати, а не бруд за дітьми щодня підтирати.
— Ага,— раптом голосно й радо озвалася бабуня з ліжка— радо тому, що пригадала, не забула докинути до діла.— Он Лукія поїхала й року не прожила. Це ж як? А якби її не зачіпали? — і, вже отямившись, отверезілим голосом, боляче і з стогоном сказала, звертаючись до одного Віктора: — Адже померла Лукія, царство їй небесне, по" мерла. І року не протягла на новому місці. Все, кажуть, горювала, назад просилася. Тут хоча б поле своє, а там усе до крапелиночки чуже. Вона й не винесла. Дуже, кажуть, плакала перед смертю.
— А як вода піднімалася? — почав питати Віктор.— Одразу чи як звичайно прибувала після дощів?
Вони помовчали, збираючись із спогадами і поволі поринаючи в ту недавню, але важливу, переломну для всіх пору, коли все це відбулося.
— Ти гадаєш, валом? — заговорив батько і похитав головою.— Ні. Але швидко.— Він ще помовчав.— А я перед тим усе спускався туди. На бережку посиджу, вулицею, де хати стояли, пройдуся...
— Тягло,— підтвердив Микола.— Я теж ходив. Вона лається, — він кивнув на Настю, — те, се треба по хазяйству, а мене туди манить. Вже знали, що ось-ось будуть затоплювати. Жалко. Так ніби прощатися ходили. З роботи прийду, поїм — не поїм, а вже під гору треба. Як злодій, утечу і ховаюся де-небудь. Дивишся: там наш никає і там... Дядю Єгора Плотникова Мишко щодня звідти матюком виганяв. Сяде й сидить, ніч — не ніч, він наче примерз.
— Ага,— скинулася бабуня, яка слухала досі з нетерпля-че-стражденницьким напруженням на обличчі.— А покійників потопельниками зробили — це ж як? Вони вже померли, а на них все одно не зважили. Це ж як?
— Та що вже зараз про покійників говорити...
— А чого ж не говорити?! Там твоя бабця лежала. Всі наші там лежали. А тепер де їх шукати, під яким берегом?
— Ну ось,— вів далі батько.— А останнього разу так було. Тільки згори спускатися, дивлюся: річка вже здулася, кипить. Я скоріш туди. Боюся, не потонути б, а ноги несуть — не вдержиш. До дороги добіг, а вода з іншого боку, саме до нашого двору підійшла. І лізе, й лізе, оком видно, як лізе. Я задкую від неї, але дивлюся, не тікаю. Сміття підняло, яке було, вуглини, кропиву, лободу теребить. До хати докотилася, де хата наша стояла, і вирвою давай крутитися— у запілля, значить, кинулася. Поки дивився, озирнувся, а вона вже мене збоку обійшла, вже брести треба. На першу гору за Єгоровим городом заліз, бачу, народ із села біжить. А спочатку один був, нікого більше, перший її, холеру, зустрів.