— Ото густо крючків! (Крючками в нас дражнять чиновників та писарів усяких канцелярій). Ви, пане господарю, повішали б з половину тих крючків на крючках на стіні, то й у хаті було б просторніше, і, може й на світі було б чепурніше.
Крючки, все молоді паничі, і всі гості сміються, але декотрим крючкам було ніяково. Хабарство та здирство урядовців в усякових канцеляріях, в судах було тоді саме в цвіту. Отцеві Костецькому доводилось не раз власним носом нюхати той букет з смердячого дурзілля та собачої блекоти саме в цвітучий та родючий час, коли на його було превелике поліття на всьому всеросійському грунті. Отець Костецький зовсім-таки не був ласкавий до того квіту.
Господар починає перед обідом частувать гостей. Черга пити по чарці доходе до отця Костецького. Він випив і скривився кисло — удає й робить гримасу.
— Ой гірка! І як це паскудство п’ють оті п’яниці? А чи не можна, пане господарю, ще по другій? бо цього паскудства як вип’єш чарку, то й другої зараз заманеться, — каже отець Костецький.
Але це він тільки жартує: другої чарки він зовсім не п’є, невважаючи на намагання, навіть принуку хазяїна.
— Закушуйте ж, отче дияконе! Беріть пироги, — просить хазяйка.
— Ой, вже мені ті пироги — обідові вороги! З’їси пирогів — до борщу хоч не доторкуйся. А дайте лишень мені отого найменшого, чи то пак — отого найбільшого! — промовляє отець Костецький, але в його жадоби в очах не видно. Тон мови нещирий, байдужний.
Але це знов тільки його жарт — контраст: він одламує половинку пирога й закушує.
Хазяїн, жартуючи, підносить чарку й паннам, щоб почастувать і їх. Панни церемоняться, дякують і зрікаються чарки.
— Ми не п’ємо горілки, — каже одна сміливіша й жвава панна, засоромившись і спустивши очі додолу.
Отець Костецький кидає на панну жарт — гальку з м’якушки.
— Еге пак! не п’ємо. При людях — не п’ємо, а якби за дверима у куточку — то й стук по одній, а може й по другій, — каже отець диякон.
Між сидівшими за столом паннами дійсно знаходились дві вже літні зовсім старосвітські панни, котрі потай од людей, за дверима або десь в опрічній кімнатці, стукали не то що по одній, а часом і по три й по чотири. Гості за це добре знали; очевидячки, знав про те й штукар отець диякон.
Рядом з отцем Костецьким сиділа за столом якась капітанша, стара-престара, зовсім беззуба. Вона була вчителькою дітей в сахарні в директора. Вона дуже помаленьку мне своїми беззубими щелепами й насилу вже аж після всіх кінчає свою порцію страви, коли вже всі давно попереставали їсти. Отець Костецький кидає й на беззубу капітаншу жартом-галькою, правда маленькою, малесенькою, делікатною.
— Еге, мамо! А ви ще й досі їсте? "Ком-ком — було б двом, а ви й самі спожили!" — каже він до капітанші, котра насилу доїдає свій шматок печені.
— Та в мене зубів у роті обмаль! Нема чим гаразд їсти, — обзивається капітанша й сміється, бо добре знає вдачу сусіда.
— А що ж то було б, якби в вас, мамо, були всі зуби цілі? Ого-го! — тягне далі жарт отець Костецький.
Запас його жартів невичерпний. Він розсіває їх на всі боки впротязі всього обіду, одповідаючи на ‘всякі питання, вмикаючись у розмову гостей. Щохвилини тільки й чути за столом регіт. А тим часом сам о. Костецький ані осміхнеться! Сміх, регіт були неначе зовсім йому невідомі, бо він сміявся не ротом, а словами, котрі сипались з рота, замість реготу. Здається, вередлива натура сама вчинила з ним жарт, однявши од його саму здатність до реготу та сміху. Сміх його перейшов на гумор, втілився в його влучному сатиричному слові, захолов на кінчику його язика й не дійшов до органа, виявляючого примітне для людського ока й вуха сміх та регіт. В його спокійних очах навіть не грала ні одна іскорка затаєного в душі сміху, бо ніхто й не чув, щоб він будлі-коли голосно сміявся або ще й реготавсь. На обличчі о. Костецький завсігди й незмінне був ніби поважний та спокійний. Жарти його немногословні, а уривчасті, часто лаконічні, але гострі і влучні по короткості й згорнутості. Часом скаже він слово або фразу — і неначе молотком приб’є, мов коваль стукне по ковалді молотком: стук раз, два! — та й готово, тільки іскри бризнуть на всі боки на людей.
От вже пообідали. Всі встають з-за столів і хрестяться до образів. Отець Костецький хреститься й дякує хазяїнові й хазяйці. При тому вія кидає бомбу-жарт — самокритику й на самого себе: "Спасибі господеві милосердному, що ми, дармоїди, обпили та об’їли вас, господарю. Дай боже і на будущий рік цього ж таки діждати. А ви, хлопці-молодці, кажіть: "Дай боже!" —Обертається отець Костецький до паничів з закінчувальними словами берези, що обертається до колядників тоді, як вони скінчать усю колядку.
Паничі підхоплюють той кінець, мов справдешні колядники, і кричать: "Дай, боже!" Жарти о. Костецького неначе наелектризували й їх і поохотили до жартів: ти, мов, жартуєш, а ми й собі!
Один бадьористий, сміливий панич вихвачується:
— Зате ж, отче дияконе, і ми колись приїдемо до вас та й вас обіп’ємо та об’їмо.
— Еге… тільки в мене, на превеликий жаль, дочки нема… — кидає отець Костецький кулю-жарт на сміливого панича. — Хіба присватуйтесь до моєї тещі… тоді стане шкурка за вичинку, ще й з процентами.
Паничі регочуться, але вони понурились — їм трохи ніяково; кожний це почуває в душі, але… наче сам з себе сміється. Користуючись правом молодих женихів, вони часто люблять зловживати, експлуатуючи гостолюбство селюків-батьків, котрі мають дорослих дочок. Жарти отця Костецького протягуються безперестану й після обіду. Він сипле їх, неначе пашню з мішка сіє сівач на ріллі, мішок за мішком.
Гості купляться, скупчуються кругом його, як бджоли кругом матки, щоб слухати його веселі, хоч часом і ущипливі жарти. Надвечір отець Костецький збирається додому. Він розпрощується з усіма, і його проводить многолічний кортеж на ґанок і до воза.
Ввесь вік не вичерпувались жарти цього типічного гумориста. Огонь вигадливого та бистроумного гумору не згасав у йому до самої смерті. Давно це діялось; як кажуть в приказці: "Ще тоді, як баба дівкою була". Я пригадую тільки декотрі летючі жарти отця Костецького. Багацько їх потонуло в тумані давньої минувшості.