Косарі зійшлися й стали півкругом коло багаття. Почалося частування горілкою. Титар, як найстарший од усіх, перший п’є чарку. Несподівано Антін стає в кружок поруч з титарем. Він кашляє й крекче, неначебто дуже втомився й напрацювався, але це більше од того, що носом зачув пахощі горілки.
— Мені, паничу, налийте тільки одну чарку — як шапку, щоб ні ходить, ні говорить, а тільки носом рить, — починає вступні теревені-жарти Антін.
— Та не частуйте його! Нема за що! Не косе трави, а тільки толоче з Хтодем вдвох, — обзивається титар.
— Отому Хтодеві таки й однієї чарки не давайте, бо то він винен, а не я. Хіба як завтра вбереться в намітку та в запаску та вийде на луки, то тоді варт буде йому й дві чарки дати, — починає Антін чеплятись до Хтодя.
— Я таки колись полічу тобі ребра, скільки в тебе там їх є, — сердито мимрить собі під ніс Хтодь.
Я наливаю чарку й частую Антона. Антін бере чарку в руки й приказує: "Пошли ж, боже, мені здоров’я, а коли вам, панове громадо, треба, то просіть самі собі здоров’я в бога". Антін п’є горілку не просто, як-от п’ють її усі, а доконешно і з химерними викрутасами. Обгорнувши щільно чарку губами, він швидко закидає голову назад, виливає в рот і висмокчує усю горілку, а потім так само висмикує чарку з рота. Порожня чарка бахкає, як паперове бахкало. Антін кривить лице й губи: йому трудно проковтнуть заразом усю чарку горілки. Він п’є мало горілки: чарку, дві, багацько вже, як три, але йому хочеться показать якесь штукарство й у цій справі. І Антін інакше не п’є горілки, як з усякими штукарськими приказками.
— Ой! держіть, бо втечу! — каже Антін, виробляючи лицем гримасу страшної муки. — Фр… фф-вва! — викрикує він якийсь чудний, невловний і невимовний викрик і підставляє свою порожню чарку. Я вдруге наливаю. І ця чарка бахкає в Антоновому роті, як бахкало. Косарі сміються. Антін, очевидячки, радий, що його думка насмішить косарів досягнута й здійснена.
Косарі випили по дві чарки горілки і, цмакаючи та втираючи губи рукавами, сідають в затінку під возом двома рядками. Вони сидять по-турецькій, підобгавши під себе ноги. Антін насипає кулішу в здорову миску яндолу й ставляє її з того боку, де сидить титар і старіші косарі. Потім він насипає другу миску кулішу і, ставши навколішки, ставить її перед молодшими косарями, приказуючи:
— Ваць, ваць, ваць! вацюшки, вацю, вацю! кабась, кабась, кабась! — каже вже Антін по адресі Хтодя, присовуючи до його миску.
— Що це таке? Хіба ми тобі кабани, чи поросята, чи що? — обзиваються молоді косарі й осміхаються. І несподівано ззаду на Антонову спину посипались поляпаси ложками та долонями.
— Ой, як же мене кусають мухи в спину! Чи це пак ви мене б’єте! — каже Антін, озирнувшись позад себе. — А нуте ще! Полоскочіть мене поляпасами по спині.
Хтодь мовчить. Він дуже виголодався, та ще й таки любив багацько їсти. Скибка хліба за скибкою зникають у його широкому роті, неначе він шпурляє в якусь безодню.
— Хтодю! чи поламаєш ту хворостину, що держиш для мене, чи нехай ще з рік полежить до нових віників? — зачіпає Антін Хтодя.
Хтодь мовчить і уплітає куліш на всі застави.
— А може, на Маковія уткнеш її в зілля та понесеш до церкви святить. Свячена хворостина може буде дошкульніша, — тягне далі Антін свої жарти. Але Хтодь, мабуть, пам’ятає приказку: хто мовчить, той двох навчить. Він уперто мовчить та їсть, не даючи Антонові матеріалу для жартів.
— Оце, Антоне, добре ти зробив, що виїхав на луку, — каже титар.
— Чому так? — питає Антін і очі вирячив на титаря.
— Веселіше нам траву косити, — каже титар.
— Одже ж завтра зумисне не виїду! Хіба нехай мене Хтодь попросе. — каже Антін, скоса поглядаючи на Хтодя.
Косарі їдять помаленьку, не хапаючись: вони за полуднем одпочивають, бо в нас на Україні ні по обіді, ні після полудня спать людям не годиться. Нема такого звичаю. Антін накладає в полумиски вареної тарані й подає косарям. От косарі вже встали, скінчивши полудень, перехрестились до схід сонця, подякували й пішли косить. Антін починає переполіскувать посуд, полумиски. Він миє помаленьку, не хапаючись. Склавши посуд на траві, він без церемонії лягає в тіні під возом.
— Ой ти, чумаче, ой ти, вражий сину! іди сіна косити! — гукає титар на Антона словами пісні.
— Косіть, косіть, а я трохи полежу в холодку. Та, мабуть, вже й додому час, — каже Антін.
До важкої чи хліборобської, чи сокирницької праці Антін зовсім-таки не має потягу, здається, по своїй вдачі.
Сонце стало на вечірньому прузі. Косе проміння пронизало наскрізь половину нескошеної луки. Ясно лиснить жовто-зелена пляма дрібненької, делікатної, м’якої, як оксамит, осоки коло маленького поточка, неначе тільки що покроплена дощем. За поточком зеленіє подовжаста смуга темно-зелена; на їй, неначе зумисне посіяна, червоніє кров’яно-червоними краплями смілка, де-не-де перемішана з золото-жовтими блискучими квіточками, що люблять рости на низині та на мочарах. Ця смужка пістрява, лиснить, неначе розстелена дорога плахта, заткана червоними та жовтими взорцями по зеленому (фоні) полі. Надворі тихо-тихо. Усе дихає спокоєм, усе неначе втомлене од довгого, як море, петрівчаного дня. Не такий швидкий став замах кіс; лінивіші стали співи пташок в близькій долині, в близькому ліску.
— Час додому, час додому! — каже Антін і не хапаючись запрягає коні.
Антін Радивиловський любить жартувати і з євреями, але його жарти з євреями мають інший сутінок. Антін знає, що євреї великі страхополохи. Він зловживає їх боязкість і полохливість для своїх жартів.
Раз зайшов у нашу пекарню єврей, перекупець пшениці та усякої пашні. Єврей був чоловік вже літній, заможний і, як чесний крамар і фактор, в порівнянні з іншими євреями був чоловік поважаний і євреями і панами. В пекарні в кутку стояла стара заіржавіла рушниця, котра стала вже іграшкою для моїх менших братів. Ця рушниця була, кажучи Антоновою мовою, одставної мазниці квач. Антін несподівано хапає в руки рушницю, націляється нею на єврея, та ще в самісінькі груди, й несамовито кричить: бах! трах!
Крамар захилитався на ногах, одкинув голову назад, зблід, пустив перелякані очі під лоб і трохи-трохи не зомлів і не гепнув на діл.