Після такого обіду треба було конче відпочити, щоб заспокоїлись у голові джмелики, та й остудити хоч трохи в роті, де палахкотів перчаний вогонь. Я брав широку радни-ну, волік під грушу, в тінь, на густу, як щітка, травицю, яка навіть серед білого дня зберігала ранкову прохолоду, і, сонно мружачи очі, дивився на діда, який, мов заведений, вештався по подвір’ю, то зводив погляд на грушу, високу і жилаву, чимось схожу на самого господаря, то поринав зором у блакитне небо, що пробивалося крізь листя, і непомітно засинав, і спав до тієї пори, поки над головою лунав насмішкуватий голос діда Ілька:
— Просинайтеся, бо качки вже й очі за вами прогледіли!
І я, сполоснувши розпашіле обличчя холодною колодязною водою, або чіпляв на плече рушницю та спускався до човна, або йшов, уже без рушниці,— поникати селом, а то й побродити лісом.
І не було, здається, в моєму житті хвилин кращих, аніж отакі неквапливі прогулянки.
Сонце спускалось до обрію, воно вже не жалило, як серед білого дня. Повите червоною млою, воно повільно холонуло, а разом і на землю спадала легка прохолода, і тиха, незаїжджена вулиця поринала в тіні: од хат, од сараїв, од високих плетених тинів.
Поверталась із паші худоба, сунула суцільною рогатою річкою, річка ця пахла травою та молоком, навстріч їй одчинялись ворота, виходили жінки з дійницями й пійлом, і ось уже річки немає, вона розсоталася, зникла — чутно тільки дзвін молока в дійницях та густе блаженне зітхання Лисухи чи Мані.
Якось під час отакої прогулянки і забрів я на сільське кладовище.
Кладовище в Рогозівці, за доброю українською традицією, лежало на узвишші, поміж селом та лісом, обсаджене вишнями й кленами, ще й обкопане ровом, щоб не товклася худоба. Як усі сільські кладовища, було воно розлоге і світле, могили тут не купчилися, затиснені в цегляну огорожу, не налазили одна на одну, а привільно і широко розкинулись поміж високою травою, всіяною дикими квітами, і мені чомусь здавалося, що й домовини, у яких спочивали мертві, не тісні та вузькі, як пенали, а такі просторі, хоч розкидай у них руки. Було світло і тихо, і якось особливо затишно, наче ховали тут лише добрих та гостинних людей, і вони, оці люди, і з-під землі зореніють до нас лагідними своїми очима.
Притихлий, зворушений, бродив я од горбка до горбка, аж поки наткнувся на незвичну навіть для сільського кладовища могилу: вона була така широчезна, мов не труну — цілу хату опустили під землю. Я підійшов до хреста, що височів над могилою, в надії довідатися, хто тут лежить, але на почорнілому дереві не знайшов жодної літери: хрест німо беріг свою таємницю.
Мені одразу ж стало сумно, якась мовби аж тінь впала на кладовище, я пішов геть, і мені все здавалося, що якісь невидимі очі з докором проводжають мене.
Перескочивши через рів, зупинився посеред дороги. Перед очима все ще стояла ота широка могила, я відчував, що не заспокоюся, поки не довідаюся, хто в ній лежить. Я вже був повернув назад, у село, щоб розпитати діда Ілька, як од лісу мене вдарив у спину високий жіночий голос:
— Дядьку!.. Гов, дядьку!..
Я обернувся. Невелика постать стояла біля в’язанки хмизу і махала до мене рукою.
— Піддайте, бо не виважу!
В’язанка була величезна, майже на піввоза, тим меншою здавалася жінка. Худенька, гостроносенька, вона більше скидалася на дівчину-підлітка, аніж на дореолу людину. Проте посічене зморшками обличчя, і збляклі вуста, і сиве волосся, що вибивалося з-під темної хустки, вказували на її немалі роки. Жінка була в подраній кацавейці, зодягненій, певно, спеціально для лісу, й босоніж.
— Хіба ж можна по стільки носити? — спитав я з докором.
На мене глянули веселі й меткі, як живчики, очі:
— Та хіба ж я ношу? Біда моя носить!
—* А вам ще далеко?
— Та ондечки я і живу! Ви ж побіля моєї хати і на охоту ходите.
Ага, вона вже мене й запримітила. Хоча — від таких очей ніщо не сховається.
— Давайте я вам поможу. Все одно по дорозі.
— От спасибі вам!— уже дріботіла вона поруч.— Оце хоч один чоловік добрий найшовся...
— А хіба у вас немає добрих чоловіків?
— У нас?.. Та наші так і дивляться, як би самим ізвер-ху сісти!
Отак ми і йшли, і перед очима моїми все ще гойдалася щойно побачена могила і німий отой хрест. Я врешті не витримав:
— А що то за могила у вас: широка, як хата, ще й хрест без напису?
— Могила, кажете? — перепитала мене жіночка.— Так то ж не інакше, як тієї бандитки!
Я аж спіткнувся:
— Бандитки?
— Та бандитки ж, хіба ви про неї не чули?.. Вона ж трьох чоловіків порізала, наче свиней... Аж страшно згадати...
— Вона що: з вашого села?
— Та з нашого ж, недалечко од мене й жила. Онде бачите голу толоку? Отамечки її хата й стояла... Вона ж її і ^палила — замалим село не пустила, за димом...
— Ви її добре знали?
— Знала — бодай би й не знати!
Тут жіночка аж сплюнула, як ото одпльовуються од лихої личини.
— Таку проти ночі згадати — до ранку не спатимеш. Цур їй і пек!
Я вже більше ні про що й не розпитував: заніс у двір хмиз, звалив на землю.
— От спасибі вам! Не знаю, як уже й дякувати... То заждіть, я вас хоч молочком пригощу.
— Дякую, щось не хочеться.
— То чим же вас пригостити? — вже бідкалась жіночка.— Давайте ж вам хоч сливок нарву,— і вже повернулася бігти в сад, але я їй сказав, що й за сливи спасибі, нещодавно їв у діда Ілька.
— Ото горе!— зовсім уже зажурилася жіночка.— То постійте, я вам хоч молока глечичок винесу. У того дурного Ілька корови не було й заводу, то ви хоч молочком поласуєте.
Чому — "дурного", я не став допитуватись. Узяв холодний із погреба глечик, подякував, пішов. А перед очима все стояла могила...
— Бандитка? — хмикнув дід Ілько.— Ще б не б}'ла бандиткою, як вона в тієї Одарки хлопця одбила! І досі дівує — щонеділі заміж збирається.
— А як її звали, оту вашу бандитку?
Дід Ілько непривітно глянув на мене, сердито відрізав:
— Кому, може, бандитка, а кому — чесна людина!
Після цієї відповіді дід Ілько довго ходив сердитий та
насуплений, він навіть не дивився в мій бік. Я ж відчував себе так, хоч із двору тікай!
За вечерею та за чаркою ми помирилися.
На столі стояла недоїдена з обіду юшка, незмінний графинчик і молоко. Дід Ілько до молока й не доторкнувся, хоч я й налив йому повен кухоль: не міг, мабуть, простити отій жінці "бандитки".