Кинув Ілько сітку у воду, поворушив знехотя бовталом, виплутав потім кілька рибин, щоб у селі бачили, що по рибу їздив чоловік, а не кат його зна за чим, та й поплив тихенько додому...
— Пливу, Андрійовичу, та все прислухаюся: здається, що Уляна тихенько гукає. Так мені хотілося, щоб вона подалася кудись од лихої години подалі... Тільки не така вона була жінка. Ото вже як надумалася — хоч іскри об неї креши! І я вже знав, що буде в нашому селі невдовзі ще на одного покійника більше. От тільки хто — Корній чи Пилип? Хотілося, щоб Корній, за тим, мабуть, і собака не гавкнув би... А Пилипа було й жалко. Молоде ж, дурне, та й, кажуть, він і не вбивав Миколу. Тож я і надіявся, що Уляна не зачепить Пилипа...
— А ви чого їй про це не сказали?
— Не сказав, бо не повернувся язик. Це ниньки ми всі такі розумні та милосердні. А подивилися б ви на Уляну тоді, як вона сина голими руками із криги вибивала... Або коли ховали... Та вона ж усю себе у яму оту поклала, під домовину, під сина! Щоб йому хоч м’якше лежати було... То як її було судити? Яке мав на те право?..
Тиждень-другий минув у Рогозівці спокійно. Люди по-говорили-поговорили та й заспокоїлись, тим більше, що ніхто Уляну не стрічав, а натомість селом прокотилася чутка, що вона подалася вниз на Дніпро. А були йже й такі, що клялися-божилися, буцім Уляну впіймали і сидить вона у в’язниці, в Полтаві, де її невдовзі й судитимуть.
Наслухавшись отаких чуток, потроху заспокоїлись і Пилип та Корній. Спершу ходили лише в парі та з гвинтівками напоготові, а як сутеніло, то й зовсім стереглися: щось трісне, шелесне позаду, так і крутнуться обоє, наче обпечені:
— Стій, хто йде!.. Стій, бо стрілятимем!— отакого страху нагнала Уляна. І люди вже боялися в сутінках і на вулицю потикатися: ще візьмуть, дурні, та встрелять, що з таких і питати. А потім, повіривши, що Уляни й справді поблизу немає, обоє посміливішали і не так стереглися.
Один тільки Ілько знав достеменно, що Уляна частенько навідується в село. Як тільки темніє, так і вигрібається обережно з Твані, тримаючись очеретів. Пристає потай у вербах, де тінь така густа й непроникна, що око виколеш — не побачиш нічого, скрадається попід тинами та й знаходить надійну схованку в кущі чи під деревом. ї довго клякне, прислухаючись та вдивляючись у темряву, і її слуху загостреного ніщо не минає: ні голос людський, ні кроки, якими б тихими та скрадливими вони не були.
Й часто вже аж на сйітанку поверталась на острів.
Пилип наскочив на неї десь опівночі. Так принаймні твердила потім його дівчина Зіна, яку він провів аж до воріт і вже од неї повертався додому. Знову світив місяць, тільки не повний, а молодик, тож і вулиця, що нею повертався Пилип, була ледь освітлена, і все довкола аж розбу хало, чітких позбавляючись обрисів: дерева схожі на стовбури диму, а хати — на якісь чудернацькі гриби, що повиростали по обидва боки од вулиці. Пилип ішов, було йому, мабуть, на серці легко та весело, бо обіймав щойно дівчину, підпираючи ворота, і руки його аж тріпотіли, як у закоханого півника,— ще трохи, ще мить — він змахне ними та й злетить у повітря. Пилип ішов, б’ючи в дзвінку землю закаблуками, як жеребчик копитцями, і все в ньому аж дзвеніло од щастя, аж тут йому в спину вдарив понурий, як чорна безвихідь, голос Улянин:
— Куди це ти так поспішаєш, Пилипе?
Пилип аж схрапнув—од страху та несподіванки. А йому між лопатки уже вдарилося кругле, тверде і нещадне:
— Не ворушися, бо встрелю!
Та він і без цього не міг би поворухнутися: відібрало й руки, й ноги, і в голові заціпеніло, і серце замліло. Уляна ж спритно зняла з нього гвинтівку, обмацала, чи не має ще зброї.
— А теперички йди вперед... І не здумай тікати!
Повела Пилипа тією ж дорогою, якою несла нещодавно
Гордія. Спершу Пилип ішов мовчки — спотикався на рівному, мовчала й Уляна, ведучи свого бранця, мовчало й сонне село, і така тиша дзвеніла довкола, що в Пилипа аж крижаніло в грудях. А вже як видерлися на чортячий отой косогір, де пісок із-під ніг так і плив, здобулася врешті на слово Уляна:
— Ти мене упізнав?
— Упізнав,— схлипнув Пилип.
— А Миколу... сина мого... не забув?
Пилип схлипнув ще дужче і відповів, що не забув.
І знову замовкла Уляна, лише підштовхувала Пилипа в спину наганом, бо той усе йшов, спотикаючись. А їх уже обступали дерева, мов стовбури диму, і тонесенький, як серп, молодик ледь прорізав густе верховіття. Пилипа все більше пронизував страх,— усе тіло його було переповнене страхом, він клубочивсь у ньому, рвався й кричав, тільки крику того не могла почути Уляна. Пилип уже догадувався, куди вона його веде, й одганяв жахний отой здогад, заперечував його кожною тремтливою жилкою.
— Куди ви мене ведете? — спитав, уже плачучи, Пилип.
— Йди, йди, там поговоримо,— глухо, мов з того світу, одізвалась Уляна.
А коли довела, коли зупинилися біля могили, сказала так, мов Пилип був не тутешній і вперше потрапив на кладовище:
— Отут лежить мій Микола.— І по важкій паузі: — Ти його теж убивав.
— Я не вбивав!— заскімлив Пилип.— От, їй-богу ж, тьотю, не вбивав!
— А ви ж разом училися, за однією партою сиділи,— мов і не чула Пилипа Уляна.— Разом і гралися... Коли прибігали удвох, я вас за стіл разом і їсти садовила... Хороший був товариш Микола?
— Хороший, тьотю, хороший!
— Так за що ж ти його убивав?
— Я не вбивав!.. От хрест святий — не вбивав!
— Бач, згадав і про хрест... А хто брав за руки, за ноги та вкидав у крижану воду?.. Хай захлинається, хай замерзає... Куди побіг після того, Пилипе?
— Додому побіг.
— Не бреши! Не бреши хоч над цією могилою!.. Ти побіг до дівчат, до Палажки в хату. Ти веселився в теплі, а мій син умерзав тим часом у кригу. Як ти міг це зробити, Пилипе? Де твоє серце?
— Я, тьотю, більше не буду!
— Твій товариш конав у калюжі, а ти навіть не прибіг, не гукнув... А я, може, ще б зуміла врятувать свого сина... Що ж мені тепер з тобою робити, Пилипе?
Довго мовчала Уляна. А Пилип тільки схлипував та дрижав, як у пропасниці.
— Що ж, іди,— мовила врештГ Уляна. І в голосі тому— лише втома і випаленість. Нічого живого.
— А ви мене вбивати не будете?