Досягаємо хребта височини. Мабуть, ми врятувалися. Сідаємо перепочити і оглядаємося назад. Бачимо велетенське, жахливе, у своїй повній жорстокости красі, зрошене кров'ю, поле бою, що простягається на кілометри. Серед ясного дня видно всі деталі наче на долоні. Там село, де відпочивав командуючий генерал. Там мочарі, місце прориву, залізничий насип. Там два ворожі танки. Далі — ворожа батерія артилерії, а збоку зенітки стріляють по наших лавах. Від вибухів земля прискає, як фонтани води. На наших очах смерть жне свої жнива. Горять хати, — і куди не глянеш, — наші вози й автомобілі. Залишені, погорілі або догоряють. Поміж ними бігають або спокійно пасуться, ніби й нічого не сталося, наші вірні друзі — коні. Деякі в упряжці, інші ще запряжені до возів. Над ними доля також не милосердиться. Багато з них важко поранені, то дриґають ногами, то знову підносять голови. Праворуч у Золочеві у сонячному сяйві купається церква. Бракує тільки гомону дзвонів — співу смерти…
Потік нашого вояцтва пливе далі на захід. Вояки сподіваються зустріти свої лінії. Ще одне розчарування, їх нема. Весь фронт у відступі. Щоб його наздогнати, треба маршувати, маршувати і ще раз маршувати. Нестерпна спека, ятраться рани, опухають ноги. Зацілілі села здаються нам оазами на цій спустошеній пустині. Треба поспішати. Нас зустрічають перелякані селяни. Зупиняємося коло повної холодної води криниці. Який це цілющий бальзам!
Розтягаємося у довгу шеренгу, маршуючи крізь тихі ліси. Спереду рушничні постріли. Ворог постійно заступає нам шлях або наскакує з боків. Один відділ, який маршує окремо, попадає під Гологорами у ворожу засідку. Вся група гине, а між ними командир корпусу. На якійсь галявині зустрічаємо наших вояків із розбитими черепами. Всюди небезпека. Всюди смерть. Короткий відпочинок. Я засипаю. Один з друзів будить мене. Мені не хочеться вставати. Якийсь доброволець приносить мені наказ негайно з'явитися до командира корпусу. Встаю, шукаю, не знаходжу. Він уже давно не живе. Вірний стрілець. Тільки підступом він міг спонукати мене до маршу. Хто лишається, той гине. Перед нами високий горб. На голому вершку видніє тригонометричний пункт. Видно далеко навкруги. На тлі чудового краєвиду видно всюди відступаючі рештки. Короткий відпочинок в ярку. Уже минуло кілька годин, як ми вирвалися з кітла. Раптово — приголомшливий гук! Кілька залитих кров'ю вояків. Недалеко, майстерно замаскований танк, стріляє прямою наводкою. Розскакуємося. Криємось. Звідусюди стріляє ворожа артилерія. Обходимо пробоїни від вибухів. Несподівано перед нами з'являються наші бронетранспортери. В наступному селі наша моторизована піхота. Це — задні частини фронту у відступі. Ми вже не самі, з нами добре озброєні друзі. Але надто рано ця втіха. У них дуже мало амуніції і пального. Вони у відступі. Нам залишається тільки маршувати, маршувати, маршувати. Хто лишиться, потрапить у ворожі руки. Ми ще не врятували свого життя. Не скоро встановиться фронт. Не швидко опинимося за ним. Без перепочинку, без затримки маршуємо цілими днями і ночами без теплої страви. Літунські нальоти тривають вдень і вночі. Ми на краю своїх сил. Тіло відмовляє послуху розумові. Безнадійність, непевність. Минаємо старі знайомі міста гарного Передкарпаття — Стрий, Дрогобич, Самбір. Ми нарешті добилися до своєї мети. Перший збірний пункт в карпатській долині біля лісничівки в селі Спас. Перед нами ще одно, останнє зусилля — перехід через Карпати.
Повертаємося до життя. Відчуваємо радість пробудження серед природи Карпатської України. Серед живих лишилася тільки горстка, невелика жменька вояків — усі інші впали вбиті, поранені, залишені на присуд долі. Вірні вояки, ми вас не забудемо!
Для нас доля була ласкава. За це ми їй вдячні. Перед не одним з нас постає питання: Чи там, у кітлі, смерть для багатьох наших друзів не була ласкавіша, аніж життя? Хто знає? Здаймося на ласку Провидіння. Як тоді, так і тепер воно керуватиме нами у важкий час!
Нове формування Дивізії
На початку вересня рештки Дивізії переїхали до Нойгаммеру. Вже 15 вересня почалося плянове нове формування Дивізії. Згідно з пляном, реченець нової боєздатности Дивізії призначено на кінець 1944 року. Але при найбільшій волі й найкращих зусиллях цього реченця неможливо було дотриматися, бо тут не йшло про звичайне поповнення, а про зовсім нове формування. Крім короткого часу, для проведення нового формування бракувало ще озброєння та інших засобів, яких через великі втрати на фронтах просто не було.
Вже по приїзді до Нойгаммеру треба було вирішити питання приміщення. Крім головного табору, до Нойгаммеру належав близько за 5 кілометрів на схід віддалений, побічний табір Штранс (Strans), новий і модерно устаткований. При головному таборі був ще великий порожній табір для військовополонених. Він був відгороджений високим колючим дротом і складався з примітивних дерев'яних бараків. Тому що всі приміщення були зайняті, для Дивізії призначено покищо колишній табір військовополонених. Таким вирішенням питання приміщення дивізійний штаб не був задоволений і тому домагався бодай частини кращих квартир. Комендант табору намагався піти назустріч домаганням Дивізії, але він мусів виконувати розпорядження командувача VIII-ою воєнною округою. Щойно після постійних домагань в команді воєнної округи й підтримки головної команди вдалося задовільно розв'язати це питання. За короткий час вояки Дивізії перенеслися до мурованих казарм і тільки запасний курінь ще залишився в колишньому таборі військовополонених. Відповідно до своїх ранґ, старшини жили окремо або по кілька в кімнатах привітних старшинських бараків. Коні приміщено у мурованих стайнях, а автомашини — в шопах і ґаражах.
Друге формування Дивізії порівняно з першим проходило значно зручніше. По-перше, Дивізія розпоряджала українським і німецьким особовим складом; по-друге, частини приміщувалися вкупі, що облегшувало утримання дисципліни й ведення навчання. Озброєння і устаткування прибували, якщо навіть не в такій великій кількості як раніше, але пляново, так що не виникали перебої в навчанні.