Під час штурму дії ворожих літаків припинилися, мабуть, тому, що в цій ситуації годі було розрізнити свого від ворога. Зате появилися два німецькі винищувачі, перші і останні німецькі літаки під час всіх боїв у брідському кітлі. Одначе вони не втручалися в бої.
Тим часом ворог не обмежив своїх дій тільки до оточення корпусу під Бродами; на південній частині фронту він пішов значно вперед на захід. Таким чином пролом з кітла ще не означав волі — треба було пробиватися далі. Перед нами ворог встиг спорудити численні опірні пункти. Деякі з них мали по два-три танки. У містечку Гологорах був один з таких пунктів, який наніс великих втрат нашим лавам. Там згинув також командуючий генерал.
Поза кітлом до начальника штабу Української Дивізії, якого попереднього дня генерал Ліндеманн післав до головнокомандувача по накази, приєднується багато українських вояків. Одночасно командир Дивізії виходить з кітла з другою більшою групою українських вояків. Обидві групи з'єднуються разом ще того самого дня під командою командира Дивізії. Вся група, разом з деякими вермахтівськими вояками, нараховує близько 800 чоловік.
І в наступні дні доводиться далі продовжувати бої з малими ворожими групами. Тепер частини ХІІІ-го корпусу опинилися між своїм власним фронтом, що відходить на захід, і наступаючим ворогом. 8-ма танкова дивізія, хоч перебувала далі на захід, ніж решта корпусу, зазнала також великих втрат, а до того їй ще бракувало пального. Рештки ХІІІ-го корпусу, а з ним українці, відступали в загальному напрямі на південний захід. Чемеринці, Виписки, Тучне, Стріличі — це місцевості, в яких ще раз доводилося зустрічатися з ворогом.
У такій ситуації дивізійному командуванню треба було обов'язково дістатися на чоло колони, щоб зібрати всі врятовані частини Дивізії. Легко зробити, коли є моторизація. Всі дивізійні автомобілі залишилися в кітлі. Після багатьох клопотань, командирові дозволяють їздити транспортовими засобами 8-ої танкової дивізії. Трохи згодом йому доставила особовий автомобіль дивізійна технічна сотня, яка зголосилася до решти Дивізії.
За допомогою численних знаків нарешті вдається охопити під своє командування і вести далі українських і німецьких вояків Дивізії. Перед наступаючим ворогом колона мусить посуватися у форсованому марші. Дорога відступу під контролем ворожих літаків, які особливо обстрілюють переходи та мости. Ще не можна устійнити, скільки вояків лишилося в Дивізії. Наш шлях відступу веде через Стрий — Дрогобич — Самбір. В Дрогобичі генерал Фрайтаґ зустрічає полковника Бізанца та оповідає йому про бої Дивізії. Тим часом Дивізія дістає наказ зібратися, разом з іншими частинами ХІІІ-го корпусу, в районі Ужгород — Мукачів на Закарпатті. На місце збору Дивізія має йти шляхом Самбір — Спас — Ужоцький перевал (дивись схему ч. 8). Полковник Бізанц обіцяє повідомити про все губернатора Вехтера, бо командир Дивізії і його начальник штабу мусять їхати до 1-ої танкової армії, щоб зголосити генералові танкових військ Ергардові Раусові свій відхід. Головнокомандувач армії вислухує звіт Фрайтаґа й складає йому подяку за те, що вийшов з кітла бодай з частиною своєї дивізії. На вечері, на яку були запрошені інші командири ХІІІ-го корпусу, головнокомандувач висловлює всім частинам корпусу особливе визнання.
Тим часом ворожий тиск на фронтах посилюється. 1-ша танкова армія при напрузі всіх своїх сил чинить йому опір. Всі втрати корпусу і Української Дивізії ще важко встановити. Виглядає, що залишились малі недобитки. У Дивізії зібралося близько 500 українців у селі Спасі над Дністром. Сюди приїхав губернатор Вехтер.
Командир Дивізії приймає його у пригнобленому настрої. Дивізія розбита і втрачена. Вехтер також приголомшений утратою майже всієї Галичини. Генерал Фрайтаґ нарікає в дуже їдких і неперебірливих виразах на, на його думку, погану і боязливу поведінку українців. Тепер він втратив усяку повагу в очах свого начальства, його кар'єра закінчена. А всьому винні… українці. Далі триває в роздратованому тоні довга розмова. Вехтер каже, що в Берліні і головній квартирі не так погано думають про Дивізію. Там уже відомі умови битви і у висновку стверджено, що українці зовсім не погано билися. Обличчя Фрайтаґа роз'яснюється. Побачивши, що він надто далеко зайшов у своєму безпідставному осуді супроти українців, злагіднивши тон говорить, що українці, правду кажучи, не так погано воювали.
Роздратований еґоїстичними поглядами Фрайтаґа, Вехтер негайно по розмові від'їхав. Мабуть, Вехтер вже тоді внутрішньо порвав з командиром, бо, коли Фрайтаґ був нагороджений лицарським хрестом за участь Дивізії в боях під Бродами, Вехтер не прислав йому привітання. Начальник штабу Дивізії не був свідком тієї розмови, бо він, почувши нарікання Фрайтаґа на українців, відразу вийшов. Коли він пізніше запитав про причину зміни у ставленні до Фрайтаґа, полковник Бізанц йому переповів всю розмову. На жаль, Фрайтаґ і далі поширював неділову опінію про Дивізію. Особливо прикра була його промова до українських підхорунжих Дивізії у серпні 1944 року в старшинській школі у Просечніцах (нім. Kienschlag) на Чехії. І там Фрайтаґ уважав за потрібне підкреслити перед українським старшинським доростом тільки неґативний бік поведінки українців під Бродами. Це призвело до того, що навіть німецький командир школи став на захист українців.
Переправившися через Карпати, рештки Дивізії збираються на Карпатській Україні, в районі Середнього, положеного між Мукачевом і Ужгородом. За деякий час тут зібралося близько 1500 вояків Дивізії, між ними у повному складі ветеринарна й технічна сотні та більша частина запасного куреня. Ці частини не були в кітлі. Крім повного бойового озброєння згаданих частин і ручної зброї 1500 вояків, усе найкраще озброєння Дивізії залишилося в кітлі, так само як інших частин ХІІІ-го корпусу. Німецькі дивізії не вивели з кітла відсотково більше людей, ніж Українська Дивізія, і були пізніше розформовані та приділені до інших дивізій.
У Середньому командир і начальник штабу склали докладні звіти про бої і накреслили схеми боїв, — усе з пам'яті, бо всі воєнні щоденники пропали під Бродами, — і розіслали їх до відповідних політичних і військових установ. Тепер уже можна було підвести перші сумні підсумки. Дивізія ввійшла у бої, маючи 11 000 вояків. У кітлі вона втратила близько 7 000 вояків. Більшість вояків згинули або поранені попали в руки большевикам. Можливо, що деякі з поранених перебували у військових шпиталях і по видужанні повернуться до Дивізії. Інші були приєднані до деяких німецьких військових одиниць, як виявили розшуки й запити в 18-ій СС-дивізії (18. SS-Freiwilligen-Panzergrenadier "Horst Wessel") в районі міста Ясла. Багато вояків, які пропали, опинилися ймовірно поза фронтовими лініями і там або змішалися з населенням, або приєдналися до УПА. Штаб Дивізії розраховував, що з часом до Дивізії повернеться ще багато вояків, так що всіх повернулих з-під Бродів буде близько 3 000. Проте, багато хоробрих стрільців, підстаршин і старшин ніколи не повернуться — вони згинули геройською смертю на полі бою. Особливо відчувається болюча втрата всіма шанованого й улюбленого сотника Палієва. З німецьких старшин — втрату командира 31-го полку і командира дивізіону зв'язку буде важко перенести.