III
Основна частина корінного українського населення Далекосхідного краю — це хлібороби. Колись вони були ще й уссурійськими й приамурськими козаками; пізніше стали просто хліборобами. Значну роль у їхньому господарстві відігравало й відіграє бджільництво, тваринництво, садівництво й городництво.
Кліматичні умови Приамур'я, особливо надуссурійських земель, дуже сприятливі для всіх овочевих культур, відомих в Україні. Тут географічні широти такі ж, скажімо, як на Харківщині. Від Хабаровська до Владивостока приблизно ті ж координати, як і на терені від Харкова до Сочі. І підсоння цілковито подібне, коли б не було різкоконтинентальне. Та проте хоч тут зими й надто суворі, зате літо спокійніше, ніж у нас; коротше, але буйніше, так би мовити, щодо вегетації всієї флори, зокрема й сільськогосподарських культур. На Уссурії вирощують навіть кавуни й дині, добре тут родять і садки. Гірше — на Середньому Амурі. Кавунів тут не вирощують, бо холоднуваті ночі та й властивості ґрунту не відповідні. Позначається й близькість смуги вічної мерзлини. Дині, хоч і родять, але погані. Із садками на Амурі так само гірше у зв'язку із зимовою холоднечею. Проте є й сади на Амурі, але так звані сланкі. Дерева на зиму доводиться прикопувати землею; навесні їх підводять і вони цвітуть і дають плоди (яблуні та груші). Росте й дика яблуня (дерева, як дуби, а яблучка на них, як черешні, ще й висять китицями, мов на калині), але нікому не спаде на думку вивести шляхом щеплення окремий морозостійкий сорт яблук. Нетрі Приамур'я й Уссурійщини повні дикого винограду; до речі: досить непоганого й придатного до споживання. Його продають на станціях та базарах; роблять із нього вина, але культивувати новий, ліпший сорт, шляхом схрещення, досі ніхто не брався. У всякому випадку, крім дикого винограду, немає іншого.
Сприятливі умови для бджільництва. Раніше там було багато пасік. Немало їх і тепер. Пасічникують доволі культурно й мають великі доходи.
Хліборобські умовини
Городні культури — картопля, капуста, огірки, помідори, морква, редька тощо — дуже добре родять; то ж у підміських селах добре розвинене городництво на збут. Під час загального дозрівання овочів — все це на базарах дуже дешево, й села, віддалені від міст, не мають із городини особливого зиску (транспорт коштує дорожче, ніж за городину можна вторгувати), і доводиться все за безцінь здавати у кооперацію. Це в найкращому випадку, а взагалі воно гниє так, на пні.
Із збіжжя сіють переважно пшеницю ("сибірку", безосту). На увагу мисливців: у пшеницях багато перепелів, але вони чомусь не "підпадьомкають". Крім пшениці, сіють гречку, овес, зовсім не вирощують жита і ячменю. Землі Далекосхідного краю родючі й тільки іноді псують справу недоречні дощі, внаслідок яких урожай або гине зовсім, або маліє. Тоді хліборобам доводиться надолужувати за рахунок іншого. Через те, що саме хліборобство і взагалі сільське господарство залежне часто від кліматичних примх, не дає цілковитого забезпечення, люди вдались і вдаються до інших джерел прибутків: до мисливства, рибальства, лісорозробок, добування золота й до інших способів використання природних багатств цього краю. В нетрях там сила диких ягід (крім винограду), брусниці, журавлини, мохівки, багато горіхів — лісових та кедрових. їх беруть не тільки для власного вжитку, а й заготовляють на збут. Ліси Приамур'я, а особливо — Приуссурійщини ще й нині багаті звіром і цінним хутром.
Колись українці мали високий життєвий рівень. Так було до совєтів. Дуже потужні, як на погляд наддніпрянців, існували селянські господарства. Якось я розмовляв із розкуркуленим дідусем (лубенцем до 1877 року, а потім уже зеленоклинцем), і той мені розповідав, яке він мав господарство. Мав стільки коней, що не знав, котрого як кличуть. Землі на одному місці ніколи два роки підряд не орав, бо мав її доволі. Зимою виставляв по 30 — 35 возів, заробляючи на вивозі краму, збіжжя та матеріалів на золотокопальні, в Китай тощо.
Заможність вважалась не окремим явищем тут; вона для українців була типова. Худоби тримали багато, бо її легко було годувати за таких багатющих випасів та сіножатей, які має цей край.
Працьовиті українці навіть у роки недороду не знали по суті скрути в нашому розумінні.
Давай!.. Давай!..
Інша річ при совєтах. Сколективізоване далекосхідне село зазнало надзвичайно тяжких злиднів, навіть порівняно з великоукраїнським селом.
Найбільшим нещастям було за останнє десятиріччя те, що селян просто-таки не вистачало на всі кампанії. Низка важливих галузей і всіляких гігантських об'єктів потребувала робочої сили, крім тієї, що її давало НКВС через Бамлаги та Дальлаги. То ж її тягли із села на "строкове" постачання.
Перше — посівна кампанія вдома. Тоді на рибу — давай людей, на сплав лісу — давай, на мисливство — давай, на золото — давай, на лісозаготівлі в зимі — давай... давай... давай...
Деколи доходило до абсурду. Колгосп має, скажімо, сто працездатних, а для плану треба двісті. Наслідок — селяни покірно, як вони кажуть самі, "Ішачили" на різних державного значення роботах за копійки, а вдома хліб стояв немолочений до лютого, а то й до березня. Та й і свій хліб — державний, і за нього доводилось відповідати головою. Це було типове для Далекосхідного краю — молотьба в лютому й березні. А ще типовіше — величезні поля нескошеної, засипаної снігом пшениці або скошеної і зв'язаної, але так і покинутої в полукіпках на зиму для кіз та фазанів, бо молотити ніколи. Не даремно про цей край дотепно казали: молоко рубають сокирою, хліб і м'ясо ріжуть пилкою, а збіжжя молотять у лютому, якщо його не домолотили фазани, бурундуки, миші та дикі кози. Воно було б смішно з такої молотьби, коли б внаслідок цього українське населення тієї землі не потерпало так, як воно виходило.
У зв'язку з такою жахливою цілорічною експлуатацією село знесилювалося й зубожіло. Люди вважали за велике щастя потрапити на якусь легшу кампанію, не на ліс, а на мисливство. Адже тут було вигідніше.
Українці — це прекрасні ловці
Мисливство було найприбутковішим промислом для далекосхідних українців-хліборобів в добу колективізації. Та й раніше воно давало значний прибуток. Мисливці там добрі, бо здебільша проходили в цій галузі вишкіл змалку, не для розваги полюючи, а здобуваючи засоби існування. Так, із 4000 мисливців, законтрактованих у 1937 році на промисел лише в Амурській області, було 90 відсотків українців. Так само і в попередні роки свідчили цифри заготівель.