Таню огортає найбільший несмак. Вона знала, що і гість її не надто тонкий, та таким вона ще його не бачила. Він видається Тані осоружним. Вона намагається відвести його думки від їдження і зачати якусь розмову. Вона питається його про працю, відпустку, жінку, дітей. Та Сидоренко не скорий розмовляти. Він бере шклянку і наливає із пляшки смердючого трунку:
— Что там дети — зто скучно. Вот у тебя — жизнь. Жизни хочется. И ты ж такая бедная, бедненькая... Пей, девушка, пей.
Таня з обридженням відсовується. У неї вдома не пили горілку, і вона сама не терпить її, завжди утікає від п'яного товариства і боїться п'яниць. Вона знову
пробує спам'ятати запамороченого друга:
— Та чого ж, Ілля Васильович, я "бідненька"? Мені ж нічого не бракує. Як бачите, живу і вдоволена.
— Нет, нет — не об этом речь... вот, ты, бедненькая, сама. Молодая такая, хорошая. — Тут він випив шклянку, яку зразу призначив був для Тані.
— Вот, мне жалко, что ты жизни не имеешь. Живешь как монашка. А вот у меня есть и выпить, єсть и закусить немножечко. Вот, я не раз думал, и пить дам, и кушать дам, да й согласимся. Давай, Танечка, попьем, покушаем. Мне тебя жаль, жаль, Танечка.
Сидоренко присунув до Тані своє червоне розпите обличчя і пробував обняти її слизькою, спітнілою рукою. Таня відскочила, як обпарена.
— Що ви? Збожеволіли? Забули, ви ж мене вчили. Я за друга вас мала!
— Танечка, что такое? Тебе жизни не хочется? Вот, знаешь, наш брат сегодня пьет и кушает — утром погибает за Сталина. Вот, ты уж другая стала. Нет, ты уж не русская девушка...
Таню ніби розпеченим залізом обпік хто:
— Не була "русская" і не буду. А ви хто такий, Сидоренко, будете? Не українець з батька і діда?
Сидоренко, хоч недуже притомний, був, видно, без кінця здивований:
— Эх, дорогая, это уж бандеровцами пахнет... — він глянув на дівчину досить притомне. — Я готов это запомнить.
Він знову наблизився до Тані і, нахабно присуваючись, почав:
— Я все это готов забыть. Но знаешь, я не пойду от тебя даром... Танечка, дорогая... — останні слова його п'яно дрижали. Він кинувся до дівчини і намагався вхопити її за стан.
Таня зблідла і обперлась об стіну, постановивши боронитись. Вона не могла кричати, бо знала, що до сусіди приїхали якісь енкаведисти і ці, певно, на крик перші прибігли б.
Сидоренко вхопив Таню за руки. Дівчина вдарила його головою в груди. В цю ж хвилину вона вчула чийсь чужий голос і побачила, як якась долоня впала на Сидоренкове плече. Долоня була така важка, що він аж присів. Таня відскочила. Напроти стояв блідий, із стиснутими устами повстанець.
По першому враженні Сидоренко опритомнів. Він впав у пияцьку злість. Він моментальним рухом сягнув до кишені і добув пістолет:
— Ты кто такой будешь, а? Бандера, бандера, наверно.
Та проти Сидоренка вже було дуло повстанського пістоля.
— Бандьора чи не бандьора, але стріляти теж умію — пістоль кинь, бо стріляю.
Сидоренка міна раптом змінилась. Його пальці машинально розтулилися, і пістолет бренькнув об землю. Таня швидко нахилилась і піднесла його.
— А тепер ми поговоримо, — обізвався повстанець. — Я знаю тебе здавна. Ти перший секретар райпарткому і перший бандит-душогубець. Ця дівчина знає тебе лише з вашої пропаганди і твоїх брехонь. Я знаю тебе з твоїх злочинів. Ти вивіз на Сибір сотні родин, ти наповнив в'язнями тюрми і радо ходив дивитися на їхні муки, ти стояв на ступнях шибениці на ринку і любувався смертю жертв, ти сам розстрілював беззбройних. Ти сам грабував найбідніших. Я пригадаю тобі лише села — Тернавку, Синець, Синичів, Лучки ти сам добре знаєш, яке твоє життя мерзене.
Я вичисляю це все для цієї дівчини, що колись вірила тобі. Кажи, може, можеш заперечити хоч один з цих злочинів?!
Дві пари очей вп'ялись у грубе Сидоренкове обличчя. Сидоренко позеленів і мовчав як заклятий.
Повстанець продовжував:
— А тепер сядь і чекай трохи!
Повстанець, не зводячи дула пістоля, шепнув щось у вухо Тані. Таня вибігла з кімнати. У тиші було чути, як скрипнули двері у тітчину хату.
За хвильку повернулась, за десять-п'ятнадцять хвилин безгучно відчинились двері — і ввійшли два озброєних стрільці.
На наказ "друга" вони вмить зв'язали руки та заткнули рота Сидоренкові. Сидоренко ступав дрижучими ногами, зелений на обличчі і якийсь зім'ятий увесь.
Таня з обридженням закрила за ним двері. Вона підходить до повстанця, що теж блідий стоїть під піччю, і, аж тепер пригадавши сором, збентежено дивиться йому у вічі:
— Мені дякувати вам треба. І як це ви так зробили: він же міг стріляти, з енкаведистів міг котрийсь прийти кожної хвилини. Ви слабі ще, ранені.
— Таню, ви ж жінка, українська жінка... ви ще до того, Таню, подруга моя.
Таня мала повні очі сліз.
— Я так ждала на нинішній вечір... ходіть, я оповім вам про все.
Вона тягне повстанця за рукав до комірки (знову обов'язує конспірація), саджає його на канапу і сама собі присовує столик побіч.
— Наперед я хочу просити, щоб ви дозволили мені називати вас "другом Провідником", як це робить тітка Настя, стрільці і, певно, всі "вони".
Повстанець сміється, киває головою і хоче жартувати з неї, та бачить, що Таня зовсім серйозна.
— Я ще щось хочу вас просити... Я хочу дати вам, вам усім своє життя. Я нині дітям говорила про Крути, як ви раз оповідали, — це було прегарно... Ви, тітка Настя, Гася — ви всі, всі працюєте. Візьміть і мене до себе. Я знаю, що зразу ви мене, комсомолки, можете боятись, та я лише працювати хочу, жити для цієї ідеї, що й ви. Ви — всі герої.
Повстанець споважнів:
— Ви знаєте, Таню, що значить наше життя? Воно —смерть часто значить. І тільки тому, що ми так розуміємо його, ми живемо ще нині, живемо як Організація.
Таня глянула йому в вічі:
— Я не боюся смерти. Мій батько не боявся... І ви не боїтеся, друже Провіднику.
Коли другого дня повстанець одягав через груди зрульовану палатку та збирався відходити, Таня добула із сумки маленьке коральове серденько і просила носити на "щастя".
Повстанець просив припняти його під ковнір власною рукою. Він сказав:
— Таню, чи тепер, коли я ваш провідник, зможу далі приходити до вас часом як ваш друг цей давній з комірки? Таню, чи будете ви мені хатою, ріднею, відпочинком? Ви, Таню, не знаєте, скільки чудового щастя дали ви мені. І життя я вам винен.