Поївши в кафе, я нашвидку переглянув газету. Прочитати в ній щось про Стейнера я не сподівався, і таки нічого там не знайшов.
Підкріпившись, я пройшов шість кварталів Бульваром, щоб зазирнути до Стейнерової книгарні.
6
Перший поверх будинку був поділений навпіл, і другу половину займав ювелір, що торгував у кредит. Він саме стояв біля входу — високий, сивий, чорноокий єврей із діамантом у дев'ять каратів на руці. Коли я проходив повз нього, він несміливо, але лукаво посміхнувся.
Підлога у Стейнеровій книгарні від стіни до стіни була заслана грубим синім килимом. Навколо курильних [106] столиків стояли сині шкіряні крісла, на вузьких столах лежали комплекти книжок у тиснених оправах. Решта книжок стояли за склом. Панельна перегородка з одними дверима відокремлювала цю залу від задньої частини книгарні, а в кутку біля перегородки за письмовим столом із лампою під абажуром сиділа молода жінка.
Вона підвелась і підійшла до мене, похитуючи худими стегнами в тісній чорній сукні. Жінка мала біляве волосся з попелястим відтінком і зеленуваті очі під густо нафарбованими віями. У вухах висіли великі агатові сережки, а волосся було гладенько зачесане назад, її нігті покривав сріблястий лак.
Жінка, певно, думала, що подарувала мені привітну усмішку, але, як на мене, то була роблена гримаса.
— Вам щось треба?
Я насунув капелюха на самі очі і уривчасно спитав:
— Де Стейнер?
— Його сьогодні не буде. Може, я покажу вам...
— Я продаю, — пояснив я. — Те, що він давно шукав.
Сріблясті нігті торкнулися кучерика над вухом.
— А-а, ви продаєте... Ну, тоді приходьте завтра.
— Стейнер захворів? Я можу під'їхати до нього додому, — з надією запропонував я. — Він захотів би побачити те, що я маю.
Це її приголомшило. Щоб перевести подих, жінці потрібна була якась хвилина. Одначе самовладання вона не втратила.
— Це... це марна розмова. Сьогодні його немає в місті.
Я похитав головою, вдаючи розчарованого, трохи підняв капелюха й зібрався вже піти, коли це раптом двері в панельній перегородці прочинились і з них виглянув прищавий юнак, якого я бачив напередодні ввечері. Помітивши мене, він відсахнувся, але я встиг розглядіти на підлозі картонні коробки.
Коробки були відкриті й напаковані якимись старими книжками. Навколо них метушився чоловік у новому робочому халаті. Отже, частину Стейнерових запасів збиралися кудись перевозити.
Я вийшов на вулицю, спустився до рогу й завернув У провулок. За Стейнеровою книгарнею стояв невеликий чорний ваговозик із сітчастими бортами. На машині не було ніякого напису, але крізь сітку виднілися картонні коробки. Я побачив, як чоловік у робочому халаті виніс із чорного ходу ще одну коробку й поставив її в кузов.
Я повернувся на Бульвар, пройшов із півкварталу й на стоянці таксі помітив вільну машину. В ній сидів [107] хлопець із свіжим обличчям і читав журнал. Я показав йому гроші й запитав:
— Поїздимо по сліду?
Він окинув мене поглядом, тоді сховав журнал за дзеркало заднього огляду й відчинив дверцята.
— Це я люблю, шефе! — весело відказав юнак.
У кінці провулка ми розвернулись і стали чекати поруч із пожежним гідрантом.
Коли на ваговозику вже стояло з десяток коробок, чоловік у новому робочому халаті сів за кермо й запустив двигун. Він хутко промчав провулком униз, тоді звернув ліворуч і поїхав вулицею далі. Мій водій рушив за ним. Ваговозик доїхав до проспекту Гарфілд, потім повернув на схід. Рух на проспекті був пожвавлений, а ваговозик мчав швидко, і ми дуже відстали.
Я сказав про це своєму водієві, але ваговозик раптом звернув з проспекту на північ і виїхав на Бріттані-стріт. Коли й ми виїхали за ним на ту вулицю, ваговозик уже десь зник.
Мій юний водій заспокоїв мене крізь скляну перегородку в кабіні, і ми почали поволі підніматися по Бріттані-стріт, виглядаючи ваговозика за кущами обабіч вулиці. Заспокоїтись я не міг.
Через два квартали на схід Бріттані-стріт перетинала ще одна вулиця, Рендалл-плейс. Тут на розі стояв білий багатоквартирний будинок. Його фасад виходив на Рендалл-плейс, а з боку Бріттані був в'їзд у підземний гараж. Коли ми проминали цю будівлю, мій водій сказав, що ваговозик має бути десь неподалік. І тут я побачив його в гаражі.
Ми зупинилися перед багатоповерховим будинком, я вийшов з машини й попростував до під'їзду.
Переговорного пристрою тут не було. Бюрко швейцара стояло під самісінькою стіною, так ніби ним уже давно не користувалися. Прізвища мешканців були написані на панелі з поштовими скриньками, пофарбованими в золотий колір.
Квартирі під номером 405 відповідав напис "Джозеф Марті". Так звали хлопця, який розважався з Кармен Дравек, поки її татусь дав йому п'ять тисяч доларів, щоб він відчепився від неї і забавлявся з якоюсь іншою дівчиною. Це міг бути той самий Джо Марті.
Я спустився сходами униз і відчинив двері з шибкою із армованого скла у темний гараж. Чоловік у новому робочому халаті переставляв коробки до кабіни вантажного ліфта.
Я зупинився біля нього, запалив сигарету й почав мовчки спостерігати. Це йому не дуже сподобалось, але він не озвався й словом. Трохи згодом я сказав: [108]
— Простежте за вагою, друже. Ліфт розрахований лише на півтонни. Куди ви це везете?
— У чотириста п'яту, до Марті, — пояснив чоловік і поглянув на мене так, наче вибачався за свої слова.
— Чудово, — сказав я. — Тут, здається, є що почитати.
Я піднявся сходами, вийшов на вулицю і знову сів у таксі.
Ми повернулися в центр міста і під'їхали до будинку, де була моя контора. Я щедро заплатив водієві. Юнак залишив мені брудну візитну картку, яку я відразу викинув до мідної плювальниці поруч з ліфтами.
Дравек підпирав стіну біля дверей моєї контори.
7
Після дощу стало ясно й тепло, проте він був у тому самому замшевому плащі з поясом. Плащ унизу був розстебнутий, і під ним виднівся жилет. Краватка зсунулась убік. Обличчя в Дравека нагадувало сіру маску, нижня частина якої вкрита чорною щетиною.
Вигляд він мав жахливий.
Я відчинив двері, поплескав Дравека по плечу, пропустив до кімнати й запросив сісти. Він задихався і не міг вимовити жодного слова. Я дістав з письмового столу пляшку житньої горілки й налив дві чарки. Він мовчки випив обидві. Потім важко сів у крісло, на мить заплющив очі, застогнав і витяг із спідньої кишені білий конверт. Поклавши конверта на стіл, прикрив його своєю великою волохатою рукою.