Це додало мені рішучості, і я знов щосили наважив на двері. Замок зламався, і я, перелетівши через дві сходинки, ввалився у велику темну кімнату. Тоді мені не вдалося розглядіти її як слід. Я кинувся далі, в глибину будинку.
Я не мав сумніву: там сталося вбивство.
Коли я підбіг до заднього ґанку, внизу у провулку рушила з місця машина. Вона поїхала швидко, не вмикаючи світла. Робити було нічого. Я повернувся до вітальні.
3
Ця кімната з низькою брусованою стелею займала всю передню частину будинку. Стіни пофарбовані у брунатний колір і обвішані гобеленами, низькі полиці заповнені книжками. На м'який рожевий килим падало світло від торшера з двома блідо-зеленими абажурами. Посеред килима я побачив великий письмовий стіл і чорне крісло з жовтою атласною подушкою на ньому. Стіл був завалений книжками.
На підвищенні під стіною стояло крісло тикового дерева з високою спинкою. У ньому сиділа чорнява дівчина, закутана в червону шаль з торочками.
Вона сиділа дуже рівно, поклавши руки на бильця крісла й стиснувши коліна. її божевільні, невидющі очі були широко розплющені.
Здавалося, дівчина не розуміла, що сталося, але поза в неї була така, наче вона робить щось дуже важливе й серйозне.
З її рота вихоплювався здавлений сміх, проте вираз обличчя не мінявся, а губи не ворушилися. Складалося на те, що вона зовсім не помічає мене.
В її руках були довгі нефритові сережки, одначе, коли не брати до уваги шалі, вона була зовсім роздягнена.
Я кинув погляд у другий куток кімнати.
Стейнер лежав горілиць на підлозі біля краю рожевого килима, а поруч нього валялося щось схоже на тотемний стовпчик. З округлого рота божка виглядав об'єктив фотокамери. Здавалося, він був націлений на дівчину в кріслі з тикового дерева.
Поруч із відкинутою Стейнеровою рукою в широкому шовковому рукаві на підлозі лежала лампа-бліц. Шнур від неї тягся до тотемного стовпчика.
На Стейнері були китайські капці на товстих білих повстяних підошвах, чорні атласні штани й візерунчаста [98] китайська куртка. На грудях куртка була вся залита кров'ю. Скляне око Стейнера яскраво блищало. Судячи з усього, всі три постріли влучили в ціль.
Спалах лампи й був тією блискавкою, яку я побачив у темряві, а пронизливий крик — реакцією на неї одурманеної наркотиком голої дівчини. Три постріли були чиїмось уявленням про те, як слід припиняти засідання, — мабуть, тієї людини, що дуже швидко втекла сходами вниз.
Тут я подумав, що треба причинити вхідні двері й узяти їх на ланцюжок. Замок я зіпсував, коли вдирався до будинку.
Край столу на червоній лаковій таці стояли два тоненькі пурпурні келишки й боката карафка з темною рідиною. Келишки пахли ефіром і настоянкою опію. Такої суміші мені ніколи не траплялось, але вона цілком пасувала до тієї сцени.
У кутку на тахті я побачив одяг Кармен, узяв спершу сукню з довгими рукавами й підійшов до дівчини. Від неї на кілька футів теж тхнуло ефіром.
Вона все ще хихотіла, і по її підборіддю повільно стікала піна. Я поплескав дівчину по обличчю, одначе легенько — не хотілося, щоб цей її транс змінився істерикою.
— Уставай! — різко сказав я. — Берися за розум. Одягайся!
— Ід-д-діть ви під три чорти! — байдужо озвалася дівчина.
Я знову поплескав її по щоках. Вона не звертала на це уваги, тож я заходився надягати на неї сукню сам.
Дівчина не реагувала й на це. Вона дозволила мені підняти їй руки, одначе широко розчепірила пальці, і я мусив довгенько повозитися з рукавами. Нарешті я таки надягнув на неї сукню. Потім натяг їй панчохи, туфлі й поставив її на ноги.
— Нумо, трохи походимо, — запропонував я.
Ми пройшлися по кімнаті. Часом її сережки били мене в груди, а з часом ми нагадували артистів балету, Що роблять шпагат. Додибцявши так до мертвого Стейнера, ми вернулися назад. На вбитого та його блискуче скляне око Кармен не звертала ніякої уваги. Дівчині здавалося кумедним, що ноги не слухаються її, і вона намагалася сказати про це й мені, але тільки пускала бульки. Я примусив Кармен спертися рукою на тахту, а сам заходився збирати її речі й запихати їх до глибокої кишені свого плаща. Сумочку я сховав у другу кишеню. Потім обшукав Стейнерів стіл і знайшов синій блокнот із зашифрованими записами, які мене зацікавили. Його я теж засунув до кишені. [99]
Після цього я спробував відкрити камеру в тотемному стовпчику й дістати фотопластинку. Але знайти замочок не вдалося, я почав нервувати і зрештою вирішив, що краще придумати собі привід і приїхати сюди ще раз, ніж викручуватись, якщо попадуся тепер.
Я повернувся до дівчини, надяг на неї плащ, перевірив, чи нічого не зосталося з її речей, і повитирав відбитки пальців, які могли залишитися після нас. Потім відчинив двері й вимкнув світло.
Я обхопив Кармен лівою рукою за талію, ми вийшли під дощ на вулицю й сіли в її "паккард". Мені не хотілося залишати тут свою машину, але іншої ради не було. Ключі від "паккарда" виявилися в машині. Ми рушили пагорбом униз.
Дорогою до Люцерн-авеню нічого не сталося, хіба що дівчина перестала пускати бульки й почала хропти. Мені було незручно підтримувати плечем її голову. Довелося покласти її собі на коліна. Отож я мусив їхати досить повільно, а дорога до західної околиці міста була далека.
Великий старовинний цегляний будинок Дравека стояв у великому саду, обнесеному муром. Похмура алея вела крізь залізну браму й далі схилом угору повз клумби та газони до великих вхідних дверей з вузькими металевими панелями. За дверима тьмяно світилося світло.
Я відштовхнув на другий бік голову Кармен, кинув на сидіння її речі і вийшов.
Двері відчинила покоївка. Вона сказала, що містера Дравека вдома немає і вона не знає, де він. Мабуть, затримався десь у місті. Жінка мала довгасте жовтувате добре обличчя, довгий ніс і великі вологі очі. Вона була схожа на гарного старого коня, якого випустили після тривалої служби на пасовисько. Кармен вона, певно, не осуджувала.
Я показав на "паккард" і порадив: — Дівчину краще покладіть у ліжко. На щастя, її не запроторили за грати, а привезли додому у власній машині.
Покоївка зажурено посміхнулась, і я пішов. Мені довелося пройти п'ять кварталів під дощем, і аж у вузькому багатоквартирному будинку мене впустили до під'їзду й дозволили подзвонити по телефону. Потім ще двадцять п'ять хвилин я чекав на таксі, з тривогою думаючи про те, чого не встиг зробити.