— Так от чого ти, серденько, стала така сумна та невесела!.. Занепокоїлося твоє серденятко!.. Коли б твій батько любив тебе, він більше б піклувався про твоє щастя, ніж про шляхетство. Ну, та почекай: гетьман тієї думки, що воно справді так і буде, як тобі бажано, хоч я й не поділяю його надій на те, щоб так воно сталося з доброї згоди поляків.
Погомонівши з дружиною ще який час, розваживши її і заспокоївши, Чорнота вийшов з хати на ґанок, скочив на свого вороного коня, що давно вже осідланий бив копитом біля ґанку землю, і поїхав до гетьмана.
У південь Галина почула з своєї хати, як за околицею міста почали палити з гармат, і догадалася, що комісаре прибули. Хоч од чоловіка вона й знала, що гостей мали везти прямо до гетьмана на обід, і через те не хвилювалася з того, що Чорнота довго не вертався додому, проте, ввесь день вона була у напруженні. Коли ж врешті увечері він повернувся, серце Галини з першого погляду на чоловіка замерло, бо по сумних, збентежених очах свого молодого вона вгадала, що він приніс недобрі вісті.
— Бачу по тобі, друже мій, — говорила вона, допомагаючи козакові перебратися у хатнє вбрання, — що недобрі вісті ти приніс.
— Недобрі, Галочко! Не буде між нами й поляками згоди довіку, як я й предрікав гетьманові.
— А через що ж саме?
— Король уже зрікається того, про що, як говорить Хмельницький, умовлявся з ним через пана Немирича, коли ще тільки змагався за польську корону... А може, й так, що пани примусили його зректися свого слова. Замість волі всій Україні, комісари привезли гетьманові грамоту на гетьманство... Нікчемний шматок паперу! Та ще кільки цяцьок, а саме: булаву, корогву... бунчук!..
— А які ж умови згоди?
— Умови? Замість умов жарти: король дає обіцянку побільшити кількість реєстрових козаків, а за ту обіцянку вимагає, щоб гетьман зараз же спинив сваволю ватажків козацьких загонів і примусив поспільство коритись панам!
— Так що на згоду нема ніякої надії?
— Та чи на те ж ми кров свою проливали?.. Хати покинули... Україну трупом засівали, щоб знову народ свій у неволю віддати? Тепер уже гетьман схаменувся. Тепер уже кається, що не слухав нас, полковників, під Львовом та під Замостям, коли ми радили йому йти на Варшаву. Нам він не вірив, коли говорили, що може бути у Києві незалежним ні від кого державцем всієї України, а тільки чужостороннім посланцям повірив. Упевнився він у свій міці, та тільки шкода, що пізно, бо до Варшави тепер далеко, а поки збереш наново військо та дійдеш до Польщі, то й поляки спроможуться військо зібрати і вже не дадуться, щоб голими руками їх узяти. Багато... багато крові ще проллється й польської, й козацької!
— Як мені се тяжко!.. — з мукою на чолі сказала Галина. — А я ж то мріяла, що буде згода і ми з тобою будемо десь на Україні жити лагідно та тихо...
Чорнота неначе не чув своєї дружини і говорив буцім би сам до себе:
—— Кажу гетьманові: не приймай клейнодів од короля. Навіщо нам ті цяцьки? У нас є свої клейноди од рідної неньки — Січі Запорозької. Народ тебе обрав гетьманом, а не король, — народ і клейноди тобі дасть... Так ні: неввічливо, каже, було б не прийняти... Знову якесь вагання. І от завтра на майдані буде урочисте доручення гетьманові королівських клейнодів.
— Певно ж, ще будуть наради! Може, ще комісари одступляться од свого?
— Наради? Наради, запевне, будуть, та з нарад нічого не буде, бо пани не зречуться своїх маєтків та своїх хлопів, народ же наш не зречеться тієї волі, що мечем добув, і гетьман повинен сказати панам: "Тепер уже вам до України зась!" От через що немає надії на згоду, і між нами й поляками знову мусить початись смертельна боротьба, доки один з борців знеможеться і впаде переможений.
— А що, як обоє?
— Що обоє?
— Обоє борці впадуть знеможені, непритомні, а хтось третій прийде забере обох у неволю?
Чорнота встав, здивований і вражений словами своєї дружини.
— Твоя правда... Це може статись!.. Але що ж робити? Де шукати шляху до волі, як не у боротьбі з тим, хто тебе зневолює? Що чинити, коли той, до кого ти по-друзяцькому простягаєш руку, зашморгує тобі на шиї налигача?
Помітивши, що чоловік щодалі все дужче дратується й хвилюється, Галина перевела розмову на хатні справи, загадала Христині подавати вечерю і так-сяк одвела думки Чорноти од розмови з комісарами.
XXIV
Другого дня зранку у Переяславі, на майдані перед церквою, стало колом кільки козацьких повків. Після сніданку У те коло увійшла вся козацька старшина з гетьманом на чолі, щоб прийняти од посланців, комісарів польського короля, клейноди. Прибули глянути на те урочисте вшанування гетьмана і всі чужосторонні посланці; що ж до народу, то він не тільки затопив увесь майдан, так що вже не було куди й палиці встромити, а вкрив собою понавколо майдану всі баркани, дерева й навіть покрівлі будинків.
— Ідуть, ідуть! — почулися вигуки людей спершу десь далеко на стріхах, а далі, перекочуючись з хати на хату, з вулиці на вулицю, докотилися вони й до майдану, і до купки козацької старшини.
Тисячі очей втопилися у той край майдану, звідкіля мали вийти комісари... От, нарешті, вони з явилися. Попереду всіх сивий, як молоко, київський воєвода Адам Кисіль ніс на шовковій подушці королівську грамоту Хмельницькому на гетьманування та срібну, з золотими розводами, обкладену самоцвітами булаву; слідом по ньому бравий, молодий гусарин, син Кисіля, ніс у руках розгорнуту гетьманську корогву; ще далі останні двоє комісарів і дехто з їхнього почету несли останні військові клейноди.
Тільки ця урочиста процесія увійшла на майдан, як з натовпу почувся голосний поклик:
— Чого прийшли до нас, вражі ляхи? Згиньте! Не вспіла козацька старшина роздивитися, хто то гукнув, як зразу почулися сотні голосів:
— Згиньте, вражі пани! Згиньте з України! Не треба нам ваших подарунків!
За хвилину на майдані розлягалося свистіння й тюкання і зчинився вже такий бешкет, що тільки могутній поклик гетьмана та булава, піднята їм догори з погрозою, потишили натовпи і дали комісарам можливість наблизитись до козацької старшини. Але тут їм заступив шлях до гетьмана полковник Джеджалій, вигукуючи: